Шамара

Дівчина Зіна по прізвиську Шамара сидить у карантині під час холери, марить та переживає кохання до в’язня «хімії» (хімічно шкідливого підприємства) Устима. Свого часу Устим з бандою зґвалтував Шамару на снігу, і щоб уникнути суворого покарання одружився на ній. Шамара досі вважає Устима своїм чоловіком, але той називає Шамару «відьмою» та намагається втекти з міста її сусідкою.

Хоча сюжет фільму Наталії Андрєйченко відбувається в 1970-х роках фільм, по ступеню сміливості у відсутності табу – перед нами, поза сумнівом, кіно 1990-х. В фільмі можна зустріти ряд важливих рефлексій на тему крихкого світосприйняття відновлення української Незалежності: хореографію танків на початку стрічки або удушливу ізоляцію карантину в’язниці, лікарні – дисциплінарних просторів, мода на зображення яких в українському пострадянському кіно була задана Юрієм Іллєнко («Лебединою піснею. Зона», 1990) та Андрієм Дончиком («Кисневим голодом», 1991).

Шамара – новий тип жінки героя для українського кіно, таким як свого часу була «маленькая Вєра» для радянського. Брутальна поведінка Зіни відштовхує від неї жителів припортового містечка (фільм знімали в Миколаєві). Спільну мову їй вдається знайти лише з дітьми, зеками та неформалом-«гермафродитом» Лєрою. Хоча сусіди Шамари і кличуть її «шалавою», Зіна всього лише є прикладом дівчини, яка шанує свободу, любить красиві плаття та віддає перевагу романтичним мукам кохання, а не міщанським звичкам.

На фестивалі «Молодість» в 1995 році за виконання ролі Шамари Ірина Цимбал отримала приз Іва Монтана за найкращу акторську роботу. В 1996 році Наталія Андрєйченко за фільм отримала Державну премію України ім. Довженка.

Монтажні листи до фільму “Шамара”