Назви своє ім’я

Українські євреї, що пережили Голокост, та їхні рятувальники часів Другої світової вперше ведуть з камерою бесіду про найстрашніше. Замість спогадів однієї сімейної пари похилого віку ми чуємо тільки тишу; ці люди мешкають колишній синагозі, яку було переплановано під житло. Своїми емоціями щодо почутого діляться молоді стажистки, які розшифровують інтерв’ю для режисера Буковського.

Проєкт «Назви своє ім’я» з’явився за ініціативи Віктора Пінчука, який лобіював фільм про трагедію Голокосту на українських теренах в американському Shoah Foundation Institute. Пінчуківська ідея ігрового фільму про Бабин Яр, який до того ж мав ставити російський режисер (пізнішим відлунням цієї ідеї можна вважати контроверсійний проєкт Меморіального центру, що виник за десять років потому), під впливом виконавчого продюсера Стівена Спілберґа перетворилася на документальну розповідь від першої особи — точніше, осіб, тривалі інтерв’ю з якими зберігаються в каліфорнійському архіві. На роль режисера за підсумками прискіпливого продюсерського «кастингу» був обраний Сергій Буковський («Завтра свято» (1987),  «Дах» (1989)), з історичних питань його консультував Леонід Фінберг, а за кадром про історичну пам’ять про Бабин Яр розмірковує Віталій Нахманович.

Видатний український документаліст обрав стратегію «людського виміру»: не жахати кадрами злодіянь, а вести розмову віч-на-віч зі свідками, сучасні зізнання яких є більш промовистими за хроніку. Вона знайшла своє продовження й у наступній стрічці Буковського про ще один український геноцид — «Живі» (2008), яка присвячена Голодомору. Як і класична робота Клода Ланзмана «Шоа» (1985), якою Буковський надихався, дилогія «Назви своє ім’я» / «Живі» є не публіцистикою, а художнім висловлюванням — і, саме у такій якості, потужним внеском митця в процес загоєння болючих історичних ран.