top-100-film
72

До побачення, синефіли

Режисер:

Станіслав Битюцький

Сценарист:

Станіслав Битюцький

Оператор:

Сергій Стеценко, Тета Цибульник

У ролях:

Станіслав Битюцький, Ольга Коваленко, Олександр Телюк

Рік створення:

2014

Хронометраж:

66 хв

У будинку гасне світло. Троє друзів в темряві оголюють душу, згадують свою любов до кіно та проводжають когось з поміж себе за кордон — а можливо, й власну кіноманську молодість. Розмова закінчується довгим планом колишнього кінотеатру «Україна» (де колись була скандальна прем’єра «Тіней забутих предків» (1964)) та не менш тривалим проїздом Києвом. Друзі потрапляють на фуршет київської богеми в колишньому будинку культури «Майстер-клас» (де режисер Станіслав Битюцький свого часу керував кіноклубом). А згодом — розчиняються в екранному кіносвітанку. Революція закінчилась, еміграція не трапилась, кінотеатри закрились. Все що лишається — меланхолія, ескапізм та спогади.

Сумний та чесний автопортрет покоління та самого себе. Дебютна стрічка знята Битюцьким з колегами по створеному ним онлайн-журналу Cineticle під час особистого професійного розпуття між кінокритикою та режисурою. З «професіоналів» у титрах фільму значиться лише оператор Сергій Стеценко, що в той же рік знімав з Сергієм Лозницею «Майдан» (2014). Проте хронікальної ваги фільму додає й також поява в ньому цілої панорами обличь кінематографічного та мистецького Києва першої половини 2010-х років.

Особливістю фільмів Битюцького завжди було їх занурення в космос образів світового кіно від ікон авторського кінематографу (Дрейєр, Берґман), до прихованих феноменів фестивального кіно нульових (Діас, Мартін). Саме алюзії до історії кіно — на межі зі зловживанням неофіта — надають «Синефілам» ритмічної поетичної форми, а діалогам післямайданного Києва — міфологічного виміру. Саме ця форма, а також темрява (як першоелемент кіно) перетворюють фільм на гру, де друзі, хоча й живуть своїм життям, одночасно грають образи кіногероїв.

«Синефіли» поруч з «Varta 1, Львів, Україна» (2015) Юрія Грицини стали своєрідним маніфестом свого покоління українського кіно — синефілів малих екранів, що здобули кіноосвіту перед монітором домашнього ПК; прийшли в кіно через кінокритику шляхами колись протореними Ґодаром та Трюффо; проте за відсутності в країні сталої кіноіндустрії так і не змогли зняти свої «великі фільми», розпорошившись між коротким метром, дорогами компромісів чи радикальністю «галерейного кіно». Попри все, Битюцькому все ж вдалося розвинути свій особистий стиль в своєму наступному такому ж камерному та ніжному ноктюрні «24» (2015), пошукати себе в кількох експериментальних етюдах, а далі — повернувши до кінознавства та історії України спробувати поєднати їх в матерії жанрового історичного кіно («Нетерпимість», 2020).