Сергій Параджанов. Відвідини

У листопаді 1988 року режисер Анатолій Сирих зустрівся в Тбілісі з Сергієм Параджановим, щоб зняти про нього документальний фільм-портрет. Проте Параджанов був явно не налаштований на розмову про своє мистецтво. Як компроміс, Сирих пропонує розмовляти про художника та час, на що Параджанов відразу повідомляє, що зранку в нього горлом пішла кров.

Втомлений, ображений режисер «Тіней забутих предків» (1965) забороняє Сирих знімати його на камеру. Він погоджується лише говорити, згадуючи уривками про найбільш неприємні моменти свого життя: переслідування та обвинувачення в гомосексуальності, цькування та залякування. Паралельно з цим Сирих показує кадри з виставки, присвяченої режисеру та кадри з незнятого ним фільму «Київські фрески» (1966). Завершується ж все вельми пророцькими словами Параджанова, що державі він буде потрібен лише тоді, коли опиниться в труні. За два роки Параджанова не стане, а його фігура відразу увійде до пантеону найважливіших режисерів як в Україні, так і за її межами.

Фільм про Сергія Параджанова увійшов до серії документальних портретів ключових митців 60-х, створених Анатолієм Сирих. Він також зафільмував унікальні кінозамальовки про Григорія Гавриленка, Валентина Сильвестрова, Ґеннадія Айґі, Валерія Ламаха. Таким чином Сирих ніби зробив скріншот епохи шістдесятництва. Разом із тим він створив власний жанр «синтетичної» документалістики, побудований на взаємодії музики, літератури та візуального матеріалу. Кінохроніку і документальний матеріал режисер монтує та переосмислює в рамках ширшого художнього задуму, доповнюючи музичними темами, які відсилають до контексту доби. В радянські часи Сирих закидали «формалізм» і «параджанівщину», які він нібито привносив в кінематограф, але, водночас, серед кінематографістів й кола інтелігенції його роботи завжди отримували винятково захоплені відгуки.

Монтажні листи