Жива ватра

Полонина Радул — остання поміж більш ніж сімдесяти на Верховинщині, де досі живі традиції гуцульського вівчарства. Режисер Остап Костюк спостерігає за життям вівчарів різних поколінь, які щоліта випасають стада саме там, де це робили їх діди. Старший — ґазда Іван Бесащук — може розповісти з власного досвіду, чи змінилось тут щось з 1930-х років. Молодший, його тезка Іванко Михайлюк, як усі, ходить до школи, але речам, які його насправді цікавлять, можна навчитись тільки тут, якомога далі від «цивілізації».

Гуцульщина — мекка для внутрішнього туризму та аматорської етнографії, що залишається недостатньо дослідженою засобами кіно. Костюк народився на Івано-Франківщині, в експедиціях вивчав автентичну музику та побут краю впродовж десяти років; чотири роки зайняла робота над дебютним повним метром на ту-таки тему. У трагічному 2014-му «Жива ватра» пройшла національними та міжнародними фестивалями в якості цікавої антитези тій Україні війни, брудної політики та Чорнобиля, яка користується стабільнішим експортним попитом. Дистанцію з сучасними шаблонами сприйняття підкреслює автентична мова діалогів, що майже не змінилась з часів Петра Шекерика-Дониківа. Для «свого» глядача «Живу ватру» довелося субтитрувати; водночас, західному світові було напрочуд легко впізнати ніяк не екзотичну, а несподівано рідну горянську культуру, ширшу за національні кордони.

«Жива ватра» — данина більш ніж одній традиції, що зникає на очах: це одна з останніх помітних продукцій «Національної кінематеки», більш відомої як «Укрнаукфільм». Студія, що з нею пов’язаний розквіт радянської української документалістики, невдовзі після виходу стрічки Остапа Костюка оголосить себе банкрутом. Фільм Костюка, авжеж, дотримується кращих стандартів документального кіно XX століття: виразні портретні та краєвидні кадри, вишуканий академічний саундтрек, тривалі монологи та відсутність модної дослідницької дистанції між героями та режисером. Костюк наполягає на емоційному, а не аналітичному сприйнятті подій фільму та реалій рідної Івано-Франківщини, але водночас й демітологізує її: розбиті дороги, шиферні дахи, одяг з секонд-генду — і жодного мольфара.