За двома зайцями

Позаяк цирульнику Свириду Голохвостому-Голохвастову не бракує світських амбіцій, але хронічно не вистачає грошей, він шукає вигідного шлюбу. Його вибір — «по-загранічному образована» Проня Прокопівна з 10 тисячами приданого, але справді його серце гучно «шкварчить» від скромної красуні Галі. Розв’язку абсурдного любовного трикутника побачить весь Поділ разом з Кожум’яками.

Віктор Іванов, учень — по черзі — Ейзенштейна й Довженка, більшу частину професійного життя присвятив комедійному жанру («Пригоди з піджаком Тарапуньки» (1955), «Шельменко-денщик» (1957), «Ключі від неба» (1965), «Веселі Жабокричі» (1973)). Після «Шельменка» за Квіткою-Основ’яненком і фільму-спектаклю «Сто тисяч» за Карпенком-Карим, «За двома зайцями» завершують його авторську трилогію екранізацій «легкої» української літератури. Фільм планувався як чергова пересічна постановка за безпечним сюжетом з підручника-хрестоматії, однак «Зайцям» судилася несподівано щаслива глядацька доля. Щоправда, весь Союз, включно з УРСР, багато років передивлявся фільм в російськомовному дубляжі; оригінальну українську доріжку було знайдено в Маріуполі та відновлено у 2010-х за сприяння Довженко-Центру.

«За двома зайцями» — кіно на «традиційному» матеріалі, але ніяк не архаїчне: камера Вадима Іллєнка поводиться з експресивною розкутістю, пропонуючи модерністський, майже в дусі Івана Кавалерідзе, погляд на класичний матеріал. В 1960-х фіглярство Голохвостого, ймовірно, здавалося пародією на субкультуру радянських «стиляг» відлиги; сьогодні набуває гостроти сатиричний погляд авторів стрічки (як, з рештою, і самого автора п’єси-першооснови для фільму Михайла Старицького) на «русифікацію знизу» українського міщанства. У характерних ролях сяють корифеї українського театру пліч-о-пліч з такими несподіваними акторами епізодів, як мовчазний посіпака Голохвостого Костянтин Єршов, згодом — постановник стрічок «Вій» (1967) та «Грачі» (1982).