Вавілон XX

Сільський «філософ» Фабіан водить дружбу з цапом і спостерігає за смішним та водночас трагічним життям подільського села Вавілон (sic!). На дворі 1920-ті, у Верхньому та Нижньому Вавілонах наче вже панує радянська влада, але зміни у традиційному укладі відбуваються аж надто повільно. В красуні Мальви помирає хворий чоловік, залишаючи дружину на роздоріжжі, брати-«бобилі» мріють відшукати старовинний скарб, а моряк Синиця починає розбудову першого на селі комуністичного осередку. Усі усвідомлюють, що старий, патріархальний, та новий, колгоспний, уклади життя нарешті зіткнуться, і маленькі побутові вавілонські трагедії обернуться однією — величезною.

«Яким чудом дозволили `Вавілон XX`?», — із щирим здивуванням питає у своїх спогадах про Івана Миколайчука Борис Івченко, що зіграв у стрічці невелику роль ченця. Ймовірно, секрет у тому, що зірковий актор і сценарист не один рік збирав сили для режисерського дебюту і узявся до роботи майже за півтора десятиріччя після умовного розквіту і придушення «поетичної» хвилі. Химерний трагіфарс, що водночас наново відкриває етнографічно-політеїстичну поетику та м’яко з неї глузує, з’явився на тлі глибокого застою — у суспільстві та у творчому житті Кіностудії імені Довженка — і схопив зненацька і глядачів, і партійних діячів. Втім, цензурні ножиці все одно скоротили вільну адаптацію політично безпечного джерела — роману Василя Земляка про перші роки колективізації «Лебедина зграя», — з двох серій до однієї. Крім того, «Вавилон», цікавим чином, був спеціально заборонений для показу у Львові.

Іван Миколайчук — справжній мультиінструменталіст на тлі решти класиків українського кіно: сценарист, режисер, виконавець головних ролей в обох своїх режисерських роботах, він навіть самостійно відібрав фольклорні мелодії для музичної доріжки, — а на знімальному майданчику, якщо вірити свідченням, ледь не власноруч лагодив декорації з молотком у руках. Втім, його кіно напрочуд поліфонічне: народні пісні різними мовами, різнобарвні героїні та герої у складній, заплутаній екосистемі суспільного життя, знаки питання поміж твердих відповідей. В образі Фабіана Миколайчук спостерігає за подіями з певної відстані, надаючи змогу розкритись колегам у характерних ролях — Таїсії Литвиненко, Лесю Сердюку, Бориславу Брондукову. Любов Поліщук, майбутня зірка російського кіно, яку асистентка режисера випадково побачила у московській естрадній виставі, виконала тут свою найкращу українську роль.

Напів імпровізований танок під час похорону, одна з найсильніших сцен фільму, читається як відповідь Довженку з його танцем-жертвопринесенням з «Землі»: у всесвіті Миколайчука життя не може не перемогти смерть, і навіть радянська влада виглядає не похмурим велетнем, що прийшов покласти кінець історії, а майже органічним черговим вигоном на колі вічного повернення. «Революція виявляється… включеною у всезагальний круг буття»: цей мотив привабив Миколайчука вже у романі Земляка. Отже, виразна сила «Вавілона XX» не залежить від політичного чи історичного клімату й контексту, і може тому цей фільм — один з небагатьох в українській кіноісторії, що став не стільки гітовим, скільки культовим. Це підтверджується попитом на нього і в сучасній культурі, від «скітів» між піснями гурту ТНМК до невипадкової назви революційного кінооб’єднання «Вавилон’13».