Щастя моє

Фільм, що починається з мерця в цементній канаві, розповідає історію далекобійника Георгія, який повезе борошно поганими дорогами своєї злої батьківщини, але так й не повернеться додому до дружини. Паралельним мотивом у фільмі з’являються історичні сцени побуту минулих військових братовбивчих конфліктів.

Свій перший ігровий фільм Сергій Лозниця зняв після отримання освіти математика в Київському політехнічному інституті, навчання у московському ВДІКу та майже дюжини робіт в неігровому кіно. В своїх ранніх фільмах режисер поєднував антропологічне дослідження периферійних пострадянських просторів з проявленням матерії часу за допомогою кіно. Працюючи з оператором Павлом Костомаровим, він навіть інколи вдавався до радикальної естетики: контрастних статичних портретів та споглядальності в стилі експериментальних стрічок Енді Воргола («Життя, осінь» (1996), «Полустанок» (2000), «Портрет» (2002)). Людина в його фільмах хоча й була об’єктом погляду, рідко розкривалася психологічно і радше лишалася тулубом, манекеном без ідентичності та біографії. В «Щастя моє» навпаки – на місці іманентності загадкових силуетів постає виразність людського жесту, тваринного в своїй жорстокості.

Хоча в просторі картини часто вбачали сповнену шоком і страхом «чорнушну» Росію 1990-х, фільм знімався Лозницею та оператором Олегом Муту («4 місяці, 3 тижні і 2 дні», 2007) на довженківській Чернігівщині та ілюстрував умовний збіднілий, містичний та заряджений на помсту пострадянський простір. Окремим мотивом фільму стала дорога, що стелиться й псується від столиць до хуторів та так нікуди й не веде. Для режисера вона була метафорою соціальних ієрархій та способом пояснити дегуманізацію жебрацтвом, а агресію –  темним простонародним відчаєм.