Поцілунок

Поручик Рябович звик до монотонного офіцерського життя, але йому важко дається інше життя — світське: ритуальні розмови, карти, більярд, випадкові знайомства з випадковими жінками. Одна з таких жінок цілує Рябовича в будинку провінційного поміщика, і тепер всі думки офіцера займає її напіввигаданий образ. Тим часом легковажний поручик Лобитко дражнить свого м’якого друга, не усвідомлюючи небезпеки.

Роман Балаян називає годинну телевізійну постановку, яку створив одразу після бурхливого успіху «Польотів уві сні та наяву» (1982), однією з найкращих у своїй фільмографії — чи навіть найулюбленішою (час від часу ставлячи її на друге місце після «Відлюдька», 1977). Майстер характеризує «Поцілунок» (1983) як «концерт класичної музики для відвідувачів філармонії» і підкреслює, що саме на знімальному майданчику цієї стрічки не пішов на жодну поступку глядачу — і навіть з Олєґа Янковського зробив не чергового харизматичного антигероя, а «муху», що повзає екраном, але не діє.

«Поцілунок» багато у чому є програмним: у притаманній режисеру моральній амбівалентності, у його специфічному ставленні до російської літератури як джерела натхнення — Балаяна притягує радше рельєфний образний ряд Чехова, Толстого, Лєскова тощо, ніж соціальні чи етичні питання. Це нагадує стосунки Берґмана зі Стріндберґом, до того ж, дивовижна сцена блукань поручика Янковського поміщицьким будинком, кімнатами якого повзуть темрява й невимовна таємниця, несподівано перегукується з найкращими моментами «Фанні й Александра» (1982). Слід додати, що кращі сцени й кадри «Поцілунку» — заслуга не тільки Балаяна, але також його постійного співавтора, видатного майстра української операторської школи Вілена Калюти.