Освідчення в любові

Жінки України XX століття — жительки сіл, колгоспів, міст радянської республіки — розповідають про себе. Контекст великої історії розкривається крізь сповнені трагізму, зовсім не книжкові сюжети від першої особи та документальні кадри чорної праці в полі та на будівництві.

Сміливе, відверте, вільне кіно земляка й учня Олександра Довженка Роллана Сергієнка починається «довженківськими» кадрами землі у неймовірному об’єктиві Едуарда Тімліна. Але незабаром ми почуємо, чого саме коштують жінці життя та праця на цих родючих теренах. «Я не хотів би жити в країні, яку ти мені щойно показав», — сказав Сергієнку голова Держкомітету СРСР з кінематографії, переглянувши стрічку; і він таки мав рацію. Кіно не було питомо антирадянським, але щось вкрай незручне відчувалося в методології: замість соцреалістичного ґранд-наративу — увага до окремої, індивідуальної долі соціалістичної людини, тлумачення історії ледь не в дусі буржуазної школи «Анналів». Замість «реалізму» в Сергієнка з Тімліним — реальність, а замість пафосу — поезія: поезія степового пейзажу, сільської дороги, нарешті — вірші Лесі Українки, хай й у російському перекладі.

Радикальний фільм Сергієнка, що виріс з пересічного сценарію під невдалою назвою «Шукайте жінку», є перехідним: він прямо цитує авангардистську радянську документалістику 1920-х й водночас передбачає поетику та проблематику критичної хвилі, що розквітне на Укркінохроніці напередодні та на тлі перебудови. У 1999-му сам режисер повернувся до теми свого першого шедевру, простеживши подальшу долю героїнь у сиквелі «Друге освідчення в любові». В новому тисячолітті фільм був відновлений на основі єдиної копії, що дивом збереглася у московському Музеї Ейзєнштейна. Крім того, 2010 року знімальній групі «Освідчення» присудили державну премію імені Довженка, але безжальну роль радянських функціонерів вправно перехопили чиновники нової доби: наказ з нез’ясованих обставин не було підписано на «найвищому рівні».