Настроювач

Андрію бракує стабільного заробітку, а також сили характеру; на серйозні рішення в його житті впливає свавільна коханка, рокова красуня Ліна. Нові перспективи в Ліни, а значить — і в Андрія відкриваються після випадкового знайомства з двома подругами, забезпеченими вдовами, яким Андрій настроює рояль. Іронічний кримінальний сюжет з життя дрібних шахраїв поступово перетворюється на коментар щодо нестерпних соціальних та економічних умов сучасності і пошуків виходу: старше покоління підживлюється «аристократичними» статками та умовностями минулого, молодь, попри вагання, врешті-решт підкоряється законам здичавілого капіталізму.

«Настроювач» — кульмінація досліджень Кіри Муратової у царині чистого жанру, «гострого сюжету». Спочатку були блискучі «Три історії» (1997) — три новели про ідею вбивства; далі — повнометражний кримінальний фарс «Другорядні люди» (2001). Наступний крок — вільна адаптація сюжетів з мемуарів російського криміналіста та слідчого царських часів Аркадія Кошко. Шахрайську фабулу «Настроювача» як таку легко собі уявити у пів годинному форматі однієї з «Трьох історій», але Муратова поглиблює її, не стримуючи фантазію: сповільнює сюжет за допомогою «м’якого, щадного саспенсу», пише розлогі епізоди на межі ґротеску для одеських богемних друзів та подруг, милується імпровізаціями Делієва та монологами Літвінової, цитує «Ночі Кабірії» (1957), нарешті, дарує закоханим героям можливість по-справжньому — не «як у кіно» — поцілуватись на камеру.

Попри певні сподівання режисерки, комерційною сенсацією «Настроювач» не став — але набув, як і решта шедеврів Муратової, широкої слави у вузьких колах. Саме з ним варто робити першу випробувальну вилазку в ідіосинкратичний кіновсесвіт геніальної одеситки, адже це її, можливо, найлегша для сприйняття робота. Крізь усі трагікомічні обставини життя муратовських диваків у фільмі проглядає безумовний гуманізм, ба навіть болюча закоханість у вади та помилки людства, що завжди були притаманні режисерці попри її вигадану мізантропію.