top-100-film
20

Мої думки тихі

Режисер:

Антоніо Лукіч

Сценарист:

Антоніо Лукіч, Валерія Кальченко

Оператор:

Ілля Єгоров

У ролях:

Андрій Лідаговський, Ірма Вітовська, Максим Бурлака, Сергій Волосовець, Ірина Веренич-Островська, Ганна Гарник, Тарас Гринчак, Дмитро Громов

Рік створення:

2019

Студія:

Україна, Toy Pictures

Хронометраж:

104

Вадим поїхав із Закарпаття заради розбудови такої-сякої кар’єри звукорежисера у столиці, хоча насправді він мріє заробити достоту грошей та емігрувати до Канади. Щоб досягти нової мети, вічний підліток-фрілансер має записати голоси рідкісних українських тварин для гри «Ноїв Ковчег», яку розробляє замовник-діаспорянин. Подорож дикими закутками малої батьківщини поруч з угорським кордоном перетворюється на з’ясування стосунків і з рідним краєм, і — несподівано — з найближчою людиною: у подорожі Вадима супроводжує його активна, темпераментна мати.

Свою першу повнометражну комедію випускник КНУ імені Карпенка-Карого Антоніо Лукіч писав за мотивами реальних подій: все почалося з розмови з приятелем, який справді бігав з мікрофоном за тваринами Черкащини. Задум поступово розширився коштом низки сцен-замальовок у дусі актуальної американської cringe comedy — хоча до переліку впливів можна додати й «Твін Пікс», і Джима Джармуша, і радянське «кіно виховання». Для майже всієї знімальної групи на чолі з виконавцем головної ролі Андрієм Лідаговським «Мої думки тихі» стали дебютом, хоча у підсумку екранний всесвіт й обертається навколо єдиної у переліку акторів зірки — Ірми Вітовської. Результат — глядацький хіт, що був майже до небес оспіваний критикою та зібрав щедрий врожай національних кінопремій. Посеред неораного поля українського «інді» (умовного — за стилістикою, а не економічною моделлю) робота Лукіча набула ефекту розірваної бомби.

Не цураючись притаманного українському «глядацькому» кіно популізму, Лукіч зробив ставку на нову цільову аудиторію — таких, як сам, фрілансерів, мрійників, невдах від «креативного класу» та внутрішніх мігрантів. Так з’явився чи не перший в українському кіно 2010-2020-х фільм, що жваво захоплював аудиторію завдяки черезтинному радіо й перетворився на загальновідомий взірець вітчизняної попкультури, «за яку не соромно». Легка, дотепна стрічка, вочевидь, вже увійшла в історію в якості відбитку культурних кодів чергового «втраченого покоління». І вже напевне до усіх хрестоматій потрапить дивовижний перформанс Ірми Вітовської у головній жіночій ролі: в першу чергу завдяки акторці фільм у змозі претендувати на звання «Довгих проводів» смартфон-ери.