Додому

Старший син Мустафи загинув у війні на сході України. Мустафа за хабар викупає в лікарів тіло загиблого та витягує з мирної студентської квартири його молодшого брата, щоб разом поїхати до Криму. Назіма він поховає згідно з релігійною традицією, а Аліму поставить ультиматум: прийшов час повертатися на рідну землю, якою б вона зараз не була.

Дебютант у повному метрі, виходець з села у самісінькому степовому серці Криму Наріман Алієв зібрав у «Додому» мотиви, які накопичував у попередніх учнівських роботах: відносини між кримськими татарами та українцями; стосунки переселенців з українською столицею та їх вимушена — чи вигадана? — тимчасовість; загибель близької людини. Щоразу йдеться про болісну втрату «кровного» зв’язку між людиною та землею чи людиною і людиною; до того ж зводиться й головний конфлікт стрічки — втрата спільної мови між батьком і сином. Вдало підкреслює її контраст акторських технік головної кримськотатарської зірки українського кіно й театру Ахтема Сеітбалаєва, що блискуче перевтілюється у Мустафу, та актора-аматора, родича Алієва Ремзі Білялова.

«Додому» пощастило з фестивальною долею, фільм полюбили критики; вдалий баланс між особистим та універсальним, якій інтуїтивно витримав Алієв, оцінила й широка аудиторію. Молодий режисер оминув спокуси акцентувати гостру тему розгорнутими промовами або навіть музикою за кадром, перетворити «Додому» на мелодраму; його стриманість, відстороненість є навіть більш дієвою, якщо вже йдеться про людей, відсторонених від суспільства та одне від одного, про втрату людиною чи цілим народом базового права на життєвий простір. Не дивно, що у цьому дзеркалі впізнають себе не тільки кримські татари.

Монтажні листи