top-100-film
43

Бумбараш

Режисер:

Микола Рашеєв, Абрам Народицький

Сценарист:

Євген Митько

Оператор:

Віталій Зимовець, Борис М’ясников

У ролях:

Валєрій Золотухін, Юрій Смірнов, Наталія Дмітрієва, Алєксандр Хочінскій, Олександр Белина, Єкатєріна Васільєва, Лєв Дуров, Леонід Бакштаєв, Роман Ткачук, Ніколай Дупак, Маргарита Криницина, Алєксандр Філіппєнко

Рік створення:

1971

Студія:

СРСР, Кіностудія імені Олександра Довженка

Хронометраж:

127 хв

Бумбараш (це не прізвисько — прізвище), звичайний рядовий у м’ясорубці Першої світової війни, сідає на повітряну кулю, потрапляє в полон до австрійців, а після того — у рідне село, де його вважають загиблим. Дівчина Бумбараша Варя вже встигла вийти заміж за бандита Гаврилу. Життєрадісний герой хоче повернути кохану та безтурботне мирне життя, але дедалі затягується у військове протистояння між кількома бандами й арміями, включно з більшовицькою, якій судилося перемогти.

Поетика київського режисера Миколи Рашеєва, який з «Бумбарашем» вперше й востаннє сягнув загальносоюзної слави, разюче відрізняється від барокового етнографізму його колег по студії імені Довженка 1960–70-х. Втім, вибір теми вочевидь споріднює його не тільки з російськими однодумцями — Ґлєбом Панфіловим, Алєксандром Аскольдовим й насамперед Ґєннадієм Полокою — але й з Іваном Миколайчуком у «Вавілоні XX» (а певною мірою також Григорієм Коханом, Юрієм Іллєнком), які так саме проводили помірковану ревізію наративу встановлення радянської влади, не відкидаючи певного революційного пафосу як такого. Всі перелічені режисери різних студій розробляли цю тему під загрозою цензурної заборони — от і «Бумбараш» врятував від полиці тільки його телевізійний формат.

Рашеєв (формально зазначений у титрах Абрам Народицький не зняв для стрічки жодного кадру) звертається до першоджерела радянських патріотичних легенд — прози Аркадія Ґайдара, найвідомішого «популяризатора” подій зламу 1910–20-х. «Бумбараш» використовує ґайдарівські сюжети, але презентує «громадянську війну» на теренах вельми умовної України/Кубані (яку знято на Черкащині) як перенасичений водночас музикою і кров’ю трагіфарс; художні засоби режисер позичає в ФЕКСу та інших діячів прадавнього радянського авангарду, але — за посередництва московської шістдесятницької богеми з їхньою бардівською поезією й театром на Таґанці. З позицій сьогодення у цій казці (чи, може, частівці) без моралі та щасливого кінця можна побачити хоч глорифікацію радянського міфу, хоч його заперечення ad absurdum; але насамперед вона, ба ще й комедійній обгортці, яскраво окреслює стихію цього міфу — жорстоку, дикунську, дегуманізуючу, що, на відміну від ідеологічної надбудови, щасливо пережила розпад Союзу.