Астенічний синдром

Жінка середнього віку ховає свого чоловіка та втрачає інтерес до життя. Її позбавлені сенсу та сповнені депресії дні виявляються чи то фільмом, чи то сном завжди сумного вчителя. Той викладає літературу, однак не ладить зі своїми учнями та намагається сховатися від щоденної рутини в вічному сні в міському метро.

Повернувшись після кількох екранізацій до суворого реалізму, Муратова в «Астенічному синдромі» зафіксувала радянську та східноєвропейську дійсність напередодні хвилі політичних революцій.

Повний апатії та агресії «Астенічний синдром» – один з найперших та найважливіших радянських фільмів про руйнацію ілюзій та шок від зустрічі з реальністю. Сварки в черзі з рибою, тиснява в метро, вигорілі дошки пошани, атмосфера кладовища, хаос і крики були з одного боку вираженням типової для Муратової експресії, з іншого – демонстрували крах авторитетів та сирітство вчорашніх атрибутів влади. Нарешті, немов вирішальний акорд, в фінальній сцені фільму вперше в радянському кіно прозвучав мат.

Так «Астенічний синдром» багато в чому став маніфестом свого часу, фільмом з якого фактично почалося нове радянське та пострадянське кіно, а до чисельних експериментів з формою та жанрами режисерка додала ще неймовірні по своїй щемкості документальні кадри шкуродерні, куди привозять бездомних собак. Цей епізод супроводжував вкрай показовий для всього фільму титр: «На це не люблять дивитися. Про це не люблять думати. Це не повинно бути причетним до розмов про добро та зло».

Зрештою саме «Астенічний синдром» нарешті приніс Муратовій європейську славу – на Берлінському міжнародному кінофестивалі в 1990 році стрічка стала справжньою сенсацією та отримала «Срібного ведмедя».

Монтажні листи