ПРОЩАВАЙ КІНО
24 березня о 14.00
Синя зала Будинку Кіно
Національний центр Олександра Довженка, Олексій Радинський в рамках фестивалю Docudays UA, представляють спеціальну програму української документалістики часів перебудови. Фільми створені в унікальному культурно-історичному контексті «гласності» та «перебудови» представляють нам контрнаратив офіційної ідеологічної програми. У ситуації послаблення цензури та інших форм державного втручання, вони стали тією критичною платформою, де дедалі частіше звучали теми про неефективність радянського державного устрою, становище виключених категорій громадян СРСР, катастрофу на ЧАЕС, Голодомор, масові демократичні рухи.
«Завтра свято» (1987, реж. Сергій Буковський)
Дебютний фільм Сергія Буковського, що ледь не опинився полиці. На щастя, його врятувала конфліктна комісія Спілки кінематографістів у Москві. Фільм із арсеналу пересічних пропагандистських стрічок про «життя провінційної птахофабрики» відобразив глибоку соціальну кризу в радянському суспільстві. Вийшовши на екрани, «Завтра свято» здобув гран-прі кінофестивалю «Молодість» та кілька призів на міжнародних кінофестивалях.
«Стіна» (1988, реж. Ізраїль Гольдштейн)
Київські художники Ада Рибачук та Володимир Мельниченко поряд із всесвітньо відомою будівлею залів прощання київського крематорію (у співпраці з архітектором Авраамом Мілецьким) створили Стіну пам’яті – серію монументальних авторських рельєфів розміром понад 2000 квадратних метрів. Однак на початку 1982 року місцева влада прийняла рішення припинити роботу над Стіною і залити бетоном кількасот квадратних метрів готових рельєфів. Це рішення призвело до одного з наймасштабніших актів художньої цензури в СРСР. Фільм Ізраїля Гольдштейна став першим публічним виступом на підтримку художників, котрі тривалий час боролися за відновлення своєї багаторічної роботи.
«Дах» (1990, реж. Сергій Буковський)
Фільм, знятий у притулку для людей з обмеженими можливостями, що розташований у волинському монастирі, – один із найжорсткіших документів занепаду радянської соціальної сфери наприкінці «перебудови». Завдяки винятковій точності спостережень та цілковитому зануренню кінокамери в життя притулку Буковському вдалося перетворити свій фільм на узагальнений образ руйнування соціальної держави, котре лише посилилося після занепаду СРСР.
«Щаблі демократії» (1992, реж. Георгій Шкляревський)
У 1991 році, одночасно з проголошенням незалежності Україною, зростає суспільна фрустрація: вуличні акції стають усе більш радикальними та соціально спрямованими, а невдовзі переростають в апатичне незадоволення новим суспільним ладом. Фільм документує різноманітні публічні масові акції, що відбувалися в Києві протягом останніх років «перебудови» та першого року незалежності (зокрема з’їзд Народного руху України та його акцій у публічному просторі) та автоматично віддзеркалює парадокси трансформації українського радянського суспільства на суспільство «незалежне».
«Прощавай кіно» (1995, реж. Ізраїль Гольдштейн)
Упродовж перших років української незалежності виробництво кінохроніки та документальних фільмів скоротилося до мінімуму через брак фінансування та будь-якої державної підтримки. Фільм «Прощавай, кіно!» працює як з причинами, так і наслідками цієї ситуації. Режисери пішли працювати сторожами, студії було замкнено, фінансування зйомок припинено. Цей фільм – один із найбільш радикальних у жанрі «кіно про кіно»: це кіно про те, як кіно перестало існувати.