РЕТРОСПЕКТИВИ

programm-foto

ОДЕСЬКІ НЕЗАЛЕЖНІ: ВІЛЬНЕ КІНО 1990-Х

ДИВИТИСЯ ТРЕЙЛЕР

ПІД ЧАС 11-ГО ОДЕСЬКОГО МІЖНАРОДНОГО КІНОФЕСТИВАЛЮ, ЯКИЙ ВІДБУДЕТЬСЯ З 25 ВЕРЕСНЯ ДО 3 ЖОВТНЯ, ВЖЕ ВП’ЯТЕ ПРОЙДЕ НАЦІОНАЛЬНА РЕТРОСПЕКТИВА ВІД ДОВЖЕНКО-ЦЕНТРУ “ОДЕСЬКІ НЕЗАЛЕЖНІ: ВІЛЬНЕ КІНО 1990-Х”.

Покази програми відбудуться офлайн на “Сцені 6” у Довженко-Центрі у Києві з 26 вересня до 7 жовтня.

Ретроспектива об’єднує низку здебільшого дебютних фільмів одеських незалежних режисерів, які в роки соціальної турбулентності та екзистенційної непевності початку 1990-х створювали постперебудовне авторське кіно, перейняте ідеєю пошуку нових естетичних форм, етичних та світоглядних орієнтирів.

Тісно співпрацюючи один з одним та з представниками одеського неформального мистецтва 1990-х – Михайлом Ревою, Борисом Херсонським, Юрієм Кузнецовим, – наснажені прикладом Кіри Муратової, режисери Михайло Кац, Сергій Рахманін, Ігор Мінаєв, Юрій Садомський, Юрій Белянський, так і залишились в її тіні, хоч і вдавались до сміливих кіноекспериментів на межі абсурдизму, утопії, відеоарту та нової релігійності. 

Через крах централізованої системи кінопрокату, фільми одеських незалежних так і не потрапили на широкі екрани, а їхні автори за рідкісним виключенням залишились режисерами одного фільму. Таким чином для низки фільмів програми покази в рамках ретроспективи стануть кінотеатральними прем’єрами. 

Попри різність підходів та художніх рішень її представників школа одеських незалежних в унікальний спосіб віддзеркалила контроверсії перехідного часу від перебудови до незалежності, що характеризувався активним процесом пошуку нової ідентичності – індивідуальної, художньої та культурної.

Поставши осторонь магістральних ліній розвитку тодішнього російського та українського кіно, одеська альтернатива в химерний спосіб поєднала екзистенційний ескапізм з безмежною творчою свободою. Ретроспектива “Одеські незалежні: вільне кіно 1990-х” – перша спроба концептуалізації одеського авторського кіно початку 1990-х.

programm-foto

"ПУСТЕЛЯ" (1991)

Михайло Кац

1991, СРСР, «Дягілєв-центр», студія «Одісей», 128 хв.

Режисер: Михайло Кац 

Сценарист: Михайло Кац, Армен Ватьян

Оператор: Валерій Махнєв

Продюсер: Юрій Любашевський

Композитор: Ґія Канчелі

У ролях: Алєксандр Станілов, Маїс Саркісян, Сєрґєй Русскін, Анатолій Слівніков, Ніколай Пастухов, Ігор Старков 

Новозавітний апокриф на основі оповідань Лєоніда Андрєєва «Іуда Іскаріот» і «Єлізар». Через калейдоскоп гротескних образів, біблійних сюжетів та персонажів режисер Михайло Кац створює своєрідну фреску, в якій Ісус з’являється лише як один із елементів світу, спраглого месії. За біблійними мотивами проступають паралелі з життя занепадаючого СРСР, в якому панує відчуття розгубленості, невизначеності та повної дезорієнтації. 

Створена в гіперреалістичній стилістиці, притаманній радянському кінематографу часів «перебудови», ця стрічка є унікальним прикладом релігійно-філософського кінематографу. Більшість головних ролей у ній виконали непрофесійні актори, а сам фільм повністю знято на івриті. 

Розпочавши свій шлях у кіно художником-постановником Одеської кіностудії, у 1990-х Кац став негласним лідером одеського авторського кінематографу. З 1988 року як режисер він зафільмував в Одесі чотири стрічки: «Одна неділя» (1988), «Навіки дев’ятнадцятилітні» (1989), «Кульгаві увійдуть першими» (1991) та «Пустеля». Дві останні відзначаються художнім експериментаторством та етичною проблематикою. Організовуючи спільні покази фільмів Сергія Рахманіна, Ігоря Апасяна, Юрія Садомського – він по суті концептуалізував одеське незалежне кіно, як окреме естетичне явище. 

programm-foto

"КУЛЬГАВІ ВВІЙДУТЬ ПЕРШІ" (1993)

Михайло Кац

1993, Україна, кіностудія «Експеримент», 109 хв.

Режисер: Михайло Кац

Сценарист: Михайло Кац

Оператор: Валерій Махнєв

Художник: Олег Іванов

Музика: Давід Голощокін

У ролях: Віктор Сухоруков, Сєрґєй Ґалкін, Тамара Тімофєєва, Свєтлана Тормахова, Владімір Шелков, Лєв, Лєтуновський, Сергій Єгоров

Доморощений проповідник містер Шепперд бере на поруки складного підлітка – кульгавого Руфуса. Разом вони вирушають у педагогічну мандрівку в гори. Дорогою Руфус раз-у-раз цитує Біблію, залякує десятирічного сина чоловіка пеклом, а свого наставника зневажливо кличе «Ісусом самозваним». Полеміка Руфуса з чоловіком трагічно завершується в гірський обсерваторії, щоб потім знову повторитися через десятки років.

Як і інші режисери останнього радянського покоління Михайло Кац важко переживав розпад Союзу, переосмислював свої художні орієнтири. Якщо його радянські фільми будувалися на нехай і гротескному, але все ж осмисленні крихкої соціальної реальності, роботи 1990-х тяжіють до ширших мітологічних узагальнень, євангельських алегорій (знята на ідиші «Пустеля», 1991) та ескапійних моральних дилем («Кульгаві увійдуть перші», 1993). Тож навіть руйнування соціальних табу, як-то показ дитячої смерті, у Каца виглядало скоріше антитезою провокативному та експлуататорському кіно ранніх 90-х.

«Кульгаві ввійдуть перші» – неочікуване, але дуже точне звернення Михайла Каца до теми «американської готики» та зокрема прози Фланері О’Коннор. Як і у письменниці, у режисера зустрічаємо світ сповнений горя, болі й бідності, проте – й релігійної надії на спасіння. В той же час Кац не просто звертається до давньої філософської проблеми співіснування доброго Бога та земного зла, але й, подібно до Руфуса, вступає в полеміку з радянським педагогічним оптимізмом сформованим ще в 1930-х у фільмі «Путівка в життя» і «Педагогічній поемі» педагога Антона Макаренка.

У «Кульгаві увійдуть перші» Кац проявив себе майстром концентрованої екранної атмосфери, зітканої з багатоголосся мікросюжетів і випадкових діалогів. Попри рясно закладені особисті переживання перехідного періоду історії та складність обраної теми, стрічка Каца виглядає однією з найбільш незвичних і поетичних робіт з-поміж знятих в Одесі.

programm-foto

"ЛЮДИНА К" (1992)

Сергій Рахманін

1992, Україна, ТО «Одеса», Одеська кіностудія, 86 хв.

Режисер: Сергій Рахманін 

Сценарист: Сергій Рахманін 

Оператор: Віталій Соколов-Олександров

Продюсери: Борис Бальчінос, Олександр Бурко

Композитор: Анатолій Дергачов

У ролях: Ніколай Кочеґаров, Любомірас Лауцявічус, Єлєна Кондулайнен, Ґєннадій Мітрофанов

Вільна екранізація щоденникових записів Франца Кафки. Головний герой фільму – відомий літератор, якого всі вважають за генія. Проте за маскою завжди задумливого й усміхненого обличчя приховується нещасливець зі своїми демонами, страхами, творчими муками, постійним пізнанням себе, оточуючого світу, вічний чужинець, приречений на самотність серед людей, який відчуває себе як Іншого.

«Людина К» – дебютний фільм Сергія Рахманіна, одного з найбільш самобутніх режисерів, які працювали в 1990-х на Одеській кіностудії. Розпочавши свою творчу біографію як театральний режисер, наприкінці 1970-х Рахманін доволі тісно спілкувався з Андрєєм Тарковським і став на певний час одним із його найбільш відданих послідовників. Тож не дивно, що двом першим – і на сьогодні єдиним – повнометражним стрічкам Рахманіна, як і кінематографу Тарковського, притаманний неквапливий ритм, монохромність, чисельні алюзії до живопису й екзистенційні пошуки місця людини у сучасному світі. Особлива поетичність Рахманіна однак більш спрямований до готичного та містичного.

Художнім керівником “Людини К” був режисер Віллен Новак, який запропонував першу назву стрічки – «Громадянин К», згодом змінену на більш кафкіанську. Кіра Муратова відзначала неймовірну захопленість Рахманіна фактурою. 

За рік Рахманін зніме свій наступний повнометражний фільм «Другий», після чого надовго зникне з кіно, перебравшись до Аргентини. Там більше двадцяти років він плекатиме ідею свого найбільш масштабного фільму «Іхтіандр», вільної екранізації роману «Людина-амфібія» Алєксандра Бєляєва.

programm-foto

"ДОРОГА В ПАРАДИЗ" (1991)

Юрій Белянський

1991, Україна, Одеська кіностудія, 88 хв.

Режисер: Юрій Белянський 

Сценарист: Юрій Белянський 

Оператор: Олександр Вотінов

Продюсер: Юрій Коваленко

Композитор: Алєксєй Залівалов

У ролях: Іґорь Маслов, Лєв Дуров, Єкатєріна Дурова, Алєксєй Залівалов, Владімір Осіпов, Олександра Свенская, Алла Люшина, Ніна Авасапова, Лідія Полякова, Олєґ Єфрємов, Аракел Сємьонов

Листоноша нічними вулицями розносить «похоронки». Одного разу, щоб пом’якшити сумну звістку,  він підробляє телеграму. І хоча через це чоловік втрачає роботу, він все одно не припиняє свої спроби приносити людям добро, навіть якщо вони цього не надто прагнуть. Своє душевне сум’яття герой намагається розділити з Богом, який у виконанні відомого театрального режисера і кіноактора Льва Дурова, більше нагадує партійного номенклатурщика. 

Абсурдистська трагікомедія, що намагається знайти місце гуманізму в ситуації, коли старий світ похитнувся, а до нової утопії шлях ще не прокладений. Єдиний дороговказ у цій мандрівці – «відома картина пензля невідомого художника» з промовистою назвою «Дорога в парадиз». Немов у театрі абсурду, світ, де живуть герої, позбавлений логіки, сни і марення невіддільні від дійсності. Поліфонічний наратив фільму побудований на риторичних кліше, які роїлися в голові кожної радянської людини, але в 90-х уже звучали відчужено, немов уривки зі старих журналів – тут перемішані цитати з Пушкіна і бардівські романси, билини і міфи, промови на партзібраннях і військово-патріотичні пісні. 

Фільм вийшов на екрани в переломному 1991 році і дуже вирізнявся з масиву реалістичних фільмів про темні сторони життя, які заполонили кінотеатри. На противагу реалізму режисер Юрій Белянський звернувся до традиції поетичної кінопритчі, у стрічці помітні впливи цього жанру – від «Кольору гранату» Сергія Параджанова до «Неба над Берліном» Віма Вендерса. Це був перший і наразі єдиний повнометражний фільм молодого випускника ВДІКУ режисерської майстерні Юрія Озєрова. Згодом Белянський емігрував до Канади, де працює фотографом і продовжує знімати авторські короткометражні роботи.

programm-foto

ЛАВКА «РУБІНЧІК І…»

Юрій Садомський

1992, Україна, ХТПО «Одеса», 77 хв.

Режисер: Юрій Садомський

Сценарист: Юрій Садомський

Оператор: В’ячеслав Сьомін

Художник: Георгій Кац

Композитор: Ігор Юсим

Продюсер: Борис Бальчінос, Єлєна Борісова

У ролях: Євґєній Лєбєдєв, Євґєній Євстіґнєєв, Алєксандр Каляґін, Віктор Павлов  

Фантасмагоричний фільм-сповідь про єврейського дідуся Ісака Рубінчика – ровесника та свідка гіркого ХХ століття. До Рубінчика, мов до рабе чи психотерапевта, на рандеву приходять заблуда професор, вічний міліціонер, самозваний аль капоне та молода пара. Чого б вони не шукали в житті – золота чи благословення – все знайдеться в імпровізованій лавці Рубінчика.

У своїй химерній розповіді про митарства єврейського народу на прикладі однієї душі Юрій Садомський несподіваним чином змішує есхатологічні настрої кінця радянської епохи з декораціями Першої Світової війни. Всі дії цього відверто театралізованого фільму розгортаються навколо монологів Рубінчика та брутальних дерев’яних конструкцій, які нагадують одночасно революційні барикади та обломки попередніх епох. Навколо цього просторового ядра фільму раз-у-раз бігають солдати, галасують діти, бенкетують нужденні, літають птахи. Постають образи «опери жебраків», панує хореографія апокаліпсису та відчай втрати утопії.

Химерний стиль цього єдиного повнометражного фільму Юрія Садомського, цілком можливо, визначається його досвідом роботи театральним режимсером в Одесі. Разом із тим, як і в роботах багатьох інших митців перехідного періоду початку 1990-х, які раптово втратили і громадянство, і батьківщину, і майбутнє, у фільмі Садомського стає помітною криза ідентичності автора, і як наслідок – його звернення до свого єврейського коріння.

Попри домінування релігійних роздумів «Лавці “Рубінчик і …”», як жодному іншому одеському фільму епохи, вдається поєднувати непоєднуване – естетику стімпанку та декадансу, іудейську символіку та язичницькі культи, особисті тривоги та осмислення великої історії. Втім, кажучи словами Рубінчика: «Коли настає божевільний час, божевільними стають всі».  

programm-foto

ОЛЕКСАНДР КОВАЛЬ. РЕТРОСПЕКТИВА

Ретроспектива класика української документалістики Олександра КОВАЛЯ (1945–2018) в рамках Міжнародного фестивалю документального кіно Docudays UA. 

Шість знакових стрічок видатного режисера представлять його учні, колеги, відомі кінематографіст(к)и Сергій Буковський, Вікторія Бондар, Валентин Васянович.

Олександр Коваль — режисер, оператор, педагог, автор майже 80 фільмів, відзначений низкою престижних нагород, серед яких Національна премія імені Тараса Шевченка, Державна премія імені Олександра Довженка, звання Народного артиста України.

Учень Едуарда Тімліна, випускник ВДІКу (майстерня Романа Кармена), Олександр Коваль багато років працював на студії «Укркінохроніка». Його 20-хвилинна робота «Маланчине весілля» (1979) відкрила двері у поетику документального кіно, перетворивши кінотекст з інформаційно-повчального, пропагандистського  на справжню «непостановочну» розповідь про людську долю. Фільм був відзначений «Срібним голубом» авторитетного Лейпцизького міжнародного фестивалю документального кіно DOKLeipzig.

Олександр Коваль багато часу присвячував викладацькій діяльності у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, де виховав кілька поколінь документалістів та докуметалісток.

У рамках ретроспективи будуть показані фільми, які є не лише яскравою ознакою часу, коли жив і творив митець, а й частиною історії нашого сучасного кінематографу.

Серія з циклу фільмів-есеїв про українських режисерів-документалістів «Невідоме кіно».

programm-foto

«Маланчине весілля» (1979)

Олександр Коваль

Документальна кінодрама про жительку с. Чапаївка Золотоніського району Черкаської області Марію Кутир, життя якої віддзеркалило  долю українських жінок покоління другої світової війни.

programm-foto

«Ой горе, це ж гості до мене» (1989)

Павло Фаренюк

Зворушливий фільм-портрет жінки, яка пережила Голодомор 1933 року і чиє життя встигло вмістити в себе стільки драматичних моментів, яких не зумів би прописати жодний сценарист. Одна з перших стрічок, що піднімає тему Голодомору. Назва фільму відсилає до одного з рядків вірша Павла Тичини 1921 року.

programm-foto

«Дід Іван з села Річки» (1978)

Олександр Коваль

Герой фільму — тримбар дід Іван з Івано-Франківщини. Через його історію Олександр Коваль знову звертається до свого улюбленого прийому – поглянути на українське село крізь призму інтимних історій його жителів.

programm-foto

«Відкрий себе» (1972)

Ролан Сергієнко

Фільм про знакового українського філософа і поета Григорія Сковороду, який ледве не вперше показаний як жива людина та позбавлений радянського нальоту, що був притаманний офіційному погляду. Заборонена радянською цензурою, ця картина вийшла на екрани лише через 15 років у часи перебудови.

programm-foto

«Сектор мовчання» (1970)

Олександр Коваль

Режисерський дебют Олександра Коваля, який було знято як дипломну роботу на студії «Укркінохроніка» на запрошення її тодішнього директора Віктора Шкуріна. Розповідь про роботу екіпажу рятувального судна «Афанасій Нікітін» в Чорному морі біля Одеси, в якому відчувається справжня поетика моря, любов до якого в режиссера з’явилася ще в часи численних стажувань на різноманітних студіях СРСР, в тому числі і в Магадані.

programm-foto

«Дім — рідна земля» (1990)

Олександр Коваль

Світ українського села завжди був однією з ключових тем для Олександра Коваля. «Дім — рідна земля» — це його справжній фільм-заповіт, а разом з тим, лірична кіносповідь, знята у рідному селі Жердова на Київщині, де він народився, і де починав «свій шлях» в кіно як кіномеханік. Саме в цій роботі так легко розгледіти трагічний погляд Коваля на самого себе як на людину, що все життя змушена була себе приховувати.

programm-foto

РЕТРОСПЕКТИВА: МУРАТОВА 35 ММ

Ретроспектива знакових фільмів Кіри Муратової на 35мм плівці та зустрічі з друзями режисерки: Романом Балаяном, Валентином Сильвестровим, Наталією Бузько та Олегом Владимирським.

Фільми Кіри Муратової – унікальне явище не лише в українському, але й в світовому кіно. Розпочавши свій шлях на початку 60-х, вона все життя знімала всупереч обставинам – всупереч цензурі, нестачі коштів чи змінам у суспільстві. Але кожен фільм Муратової ставав значною подію та вирізнявся своїм неповторним стилем, де абсурдне перепліталося з театральним, буденне з фантасмагоричним, а місцем дії майже завжди виявлялася Одеса, місто, яке тепер асоціюється саме з фільмами Кіри Муратової.

До ретроспективи, організованої Довженко-Центром, увiйшли  п’ять знакових стрічок Кіри Георгіївни. Серед них – її перші визнані шедеври «Короткі зустрічі» та «Довгі проводи», найліричніша робота режисерки «Пізнаючи білий світ» – чи не єдиний видатний фільм Муратової, знятий за межами Одеси. «Три історії», які в 1997 році були показані на Берлінському кінофестивалі та перший, і разом з тим, останній самостійний короткометражний фільм Муратової «Лист до Америки», що став справжнім фінальним акордом усього українського кіно 90-х.

ПРОГРАМА

programm-foto

"Короткі зустрічі" (1967)

Кіра Муратова

1967, УСРР, Одеська кіностудія, 96′

Режисер Кіра Муратова

Сценаристи: Леонід Жуховицький, Кіра Муратова

В ролях: Ніна Русланова, Владімір Висоцкій, Кіра Муратова, Лідія Базильська, Ольга Вікланд, Алєксєй Глазирін.

Композитор Олег Каравайчук

Свій дебютний фільм на тему відсутності води в одеських квартирах Муратова перетворила на тонку психологічну розвідку про характери трьох зовсім різних людей.

В центрі сюжету – чиновниця Валентина (Кіра Муратова), яка виступає на нарадах і інспектує новобудови на предмет наявності води в кранах, ця «книжна жінка» рухається як автомат в потоці щоденних матеріальних клопотів. У свій день народження вона знайомиться з чоловіком «циганської професії» – геологом-бардом Максимом (Владімір Висоцкій). Вони закохуються, відчуваючи, що в іншого є те, чого кожному з них бракує, але саме ці речі вони і не можуть прийняти. Валентина – його кочівний спосіб життя, Максим – її матеріалістичність.

Одного вечора на порозі у Валентини з’являється юна провінційна дівчина Надя (Ніна Русланова), яку хазяйка бере до себе домогосподаркою, не знаючи про те, що дівчина закохана в Максима і навіть мала з ними романтичну пригоду. Для Ніни Русланової це дебютна роль, в той час вона ще навчалася в інституті і про дозвіл на зйомки Кіра Муратова піклувалася особисто. Грати у власному фільмі Муратова не збиралася, але вона так гарно показувала, як виконувати той чи інший епізод, що після відмови актриси головної ролі знімальна група запропонувала їй самій втілити цей образ. Саме під час участі у цій стрічці Володимир Висоцький формує свою характерну манеру співу – форсованим голосом із підкресленою хриплістю.

Вже у цій стрічці пізнаються характерні для творчості Муратової дивакуваті персонажі, монологи і рефрени, умовності й театральність діалогів. Але тут вони ще знаходяться на периферії основних сюжетних ходів. Стрічка могла б видатись звичайною радянською романтичною історією на тему села і міста, якби не кілька особливостей. Але саме ці «особливості» – нелінійно змонтований фільм, «дивні» стосунки між персонажами, вільнодумні музично-поетичні вставки й перевантаження естетичними прийомами – були причиною того, що фільму дали найнижчу прокатну категорію і протягом 20 років майже ніде не показували.