МОҐІ FEST

В інтернаті для складних дівчат-підлітків панують ледь не пенітенціарні закони: жорсткі правила, суворі покарання, марш в ногу замість прогулянок та комендантська година замість відпочинку ввечері. Ситуація раптово змінюється з появою нової директорки — ліберальної 30-річної Івонн. Івонн перетворює життя дівчат на краще і допомагає розквітнути “гидкому каченяті” на ім’я Неллі. Втім, на їхню дружбу й взаємоповагу чекає випробування.

Після кількох років праці другим режисером та низки “спроб пера” з “В’язницею без ґрат” Леонід Моґі здобуває перший гучний успіх: у 1938 році фільм бере участь у кінофестивалі в Венеції, де отримує Кубок міністерства масової культури й номінується на головну нагороду фестивалю як найкращий іноземний фільм.

Моґі залишиться венеціанським фаворитом й надалі: 1947 року його “Вірсавію” буде номіновано на тамтешню Велику міжнародну премію. “В’язницю” Моґі знімає за підтримки друзів з зірковими прізвищами (один з операторів — Клод Ренуар, онук Огюста та племінник Жана Ренуарів), водночас створюючи нових зірок: йдеться про яскраву молоду акторку Корінн Люшер, чия доля після ще одного досвіду співпраці з Могилевським на “Дезертирі” складеться сумно й моторошно.

Всі кращі стрічки Моґі вирізняються прогресивним змістом; ба більше, на створення цього фільму режисера безпосередньо надихнули реформи лівого Народного фронту на чолі з Леоном Блюмом, що прийшов до влади у 1936 році (і вже був усунений станом на 1938-й).

У “В’язниці без ґрат” Моґі, не відходячи від традицій побутової мелодрами, наповнює її ніяк не “салонним” змістом, порівнюючи досвід жінок різних поколінь у суспільстві з авторитарним ухилом. Образ делінквентної дитини, за чиєю поведінкою ховається ніжна душа та брак уваги з боку дорослих, ще не був загальним місцем в європейському кіно та суспільній свідомості 1930-х, і хіба що з позицій сьогодення режисерський гуманістичний патос може здатись дещо наївним.

Щодо художнього рішення, то в роботі Моґі відчувається школа великих кінематографічних 1920-х, що її бракувало вже наступному поколінню французьких постановників: міцний мелодраматичний каркас фабули, поетична камера, чаплінівське почуття гумору плюс жменя експресіоністичного мистицизму складають у “В’язниці без ґрат” непорушну органічну єдність.

Жовтень 1918 року, добігає кінця “стоденний наступ” союзних військ Антанти, що змусить капітулювати Німеччину і покладе край Першій світовій війні. Та це в майбутньому, а сьогодні військовий потяг союзників робить вимушену зупинку для ремонту підірваної німцями залізничної колії.

Французький рядовий Поль родом із сусіднього села. Заручившись підтримкою свого приятеля та командира він стає “дезертиром” на годину, щоби побачити матір, з’ясувати причини мовчанки нареченої та вчасно повернутися на потяг. У просторі конфлікту між військовим обов’язком та романтичними переживанням, між війною та родиною розгортається, власне основна драма третього французького фільму Леоніда Могилевського.

Фільмуючи “Дезертира” Могилевський одним із перших у мейнстрімному кіно зважується на сміливий експеримент: створити фільм, дія якого відбувається в реальному часі.

Альфред Хічкок зафільмує “Мотузку” (1948) лише через девять років, а культовий фільм Фреда Циннемана “Рівно опівдні” (1952) підкорить свою аудиорію тільки на початку 1950-х. 

Слідуючи трендам поетичного реалізму, такого популярно у Франції середини 1930-х років, Могилевський відмовляється від пригодницької батальності на користь естетичної атмосферності: меланхолією й димом  просякнутий чи не кожен сантиметр екранного простору. Але Могилевський, на відміну від своїх французьких колег, мав ще й іншого вчителя поетичного кіно – Олександра Довженка та безперечно надихався його “Арсеналом” (1929) та “Землею” (1930).   

Історія “Дезертира”, зафільмованого напередодні Другої світової війни відобразить всі парадокси суперечливої епохи: на зйомках фільму побуває Йоахім фон Ріббентроп; головна героїня Корінн Люшер залишиться згодом у окупованій Францій та заживе сумної слави “гламурної колабораціоністи №1”; її екранний кавалер Жан-П’єр Омон спершу емігрує до Голівуду, а потім долучиться до лав французького руху опору; фільм вітає французька кінокритика та згодом забороняють нацисти; Могилевський слідом за Омоном перетинає Атлантику; а у жовтні 1944 року “Дезертир” потрапляє на великі екрани Нью-Йорка.

«Документи епохи» – найбільш відомий монтажний фільм ВУФКУ (Всеукраїнського фото кіноуправління), створений на основі 40 000 метрів хроніки 1917-1922 рр. В основу фільму Леонід Могилевський поклав буцімто ідеологічно застарілий архівний матеріал (“кавалки позитиву” і дореволюційний “мотлох”), що зберігся в архівах кіностудій ВУФКУ, або був викуплений у інших кіно-організацій та приватних осіб.

Попри те, що хроніка в фільмі пропущена крізь сито ідеологізованих інтертитрів, які десь коригують, десь фальсифікують історичні події, «Документи епохи» лишаються безпрецедентним та надзвичайно цінним візуальним свідченням найбільш драматичних сторінок української історії ХХ ст.

Найцікавіше в «Документах епохи» – показ рідкісних кадрів за участі діячів української революції. Вокзалом Києва незадовго до свого вбивства крокує командувач німецьких військ Герман фон Ейхгорн, гетьман Павло Скоропадський накриває щедрий стіл для своїх союзників, Володимир Винниченко та Симон Петлюра мерзнуть на січневому морозі біля Софіївського Собору, загони Міхаїла Муравйова проходять Києвом, Християн Раковський вітає солдат Червоної армії в Харкові, з трибуни виступає нарком освіти та патрон українізації 1920-х Микола Скрипник та багато інших кінодокументів.

Пильніше придивитися до механізмів роботи з сенсами у фільмі «Документи епохи» допоможе саундтрек гурту «Сон сови», в якому музиканти зроблять спробу на противагу титрам і змісту 1929 року розставити нові акценти.

Друга світова війна. Франція окупована німецькими військами. Лікар Андре Марбель та медсестра Івонн Бланшар ведуть подвійне життя. Вдень вони працюють в клініці при заводі, який раніше виробляв автомобілі, а тепер військову техніку для окупантів.

А з настанням сутінок беруть активну участь у діяльності паризької групи опору. Одного дня з полону повертається чоловік Івонн – Жан. Зломлений страшними випробуваннями він починає ревнувати дружину до Андре, наражаючи на небезпеку всю групу спротиву. 

Перший американський фільм Леоніда Могилевського, знятий їм під час вимушеного переїзду до США на період Другої світової війни. В Голівуді Могилевському доволі символічно дали зняти стрічку про Францію, в якій він прожив більше десяти років.

Знайомі йому паризькі вулички режисер відтворює у студійних павільйонах, а в оповіді про рух опору надихається комуністичним національним фронтом. Останнє пов’язано ще й з лівими поглядами сценариста фільму Гарольда Бучмана, який за свої політичні вподобання потрапить в 40-х до «славнозвісного» голлівудського чорного списку.

«Париж у сутінках» вийшов за рік після «Касабланки», яка в 1942 році стала справжнім хітом американського прокату. Тож порівняння тут були неминучі. Тим більше, що в обох стрічках зіграла французька акторка Мадлен Лебо, а їх сюжет й справді мав дещо спільне – наприклад, згадування представників руху опору та традиційний для тогочасного американського кіно любовний трикутник.

Проте якщо в «Касабланці» основну увагу приділено саме романтичній лінії, то Могилевського в першу чергу цікавили дії та поведінка людей у важких умовах війни. Сам же фільм мав переконати американського глядача в тому, що французи, не дивлячись на співпрацю за нацистами, заслуговують підтримки та допомоги. Через це у фільмі з’являються й чисельні геройські мотиви та герої різних соціальних прошарків.

Все це додало стрічці не лише більшої реалістичності, але й більшого динамізму. Останнє в подальшому стане однією з причин великої любові до фільму Квентіна Тарантіно, який згадує «Париж у сутінках» та наступний фільм Могилевського «Аравійська пригода» (1944), серед стрічок, які надихнули його на створення «Безславних виродків» (2009).

Навесні 1941 року Майкл Гордон, американський журналіст з амбіціями британского детектива, повертається додому, в Нью-Йорк, та разом із філадельфійським колегою зупиняється в Дамаску. Доки Гордон насолоджується товариством прекрасних дам, його приятель конає десь у підворітті з ножем у спині.

У пошуках правди та справедливості Гордон виходить на слід таємничого персонажа, який поквапом  скуповує всіх верблюдів у місті. Та за цим зоологічним зацікавленням криється масштабна нацистська інтрижка в орбіту якої потрапляють американці, французи, німці та “вільні араби”. На кону – контроль над Суецьким каналом.  

Могилевський тікав від війни та окупації, але весь час повертався до цього травматичного досвіду у своїх фільмах. І якщо в своїй першій  Голлівудській стрічці для 20th Century Fox “Париж у сутінках”, він звертається до героїчної боротьби французького руху опору, то події “Аравійської пригоди”, слідом за хітовою “Касабланкою” відбуваються в екзотичному просторі арабського світу. У світі, де протистояння з нацистами, байдуже, що тактичне, завершується терапевтичною перемогою. 

Фільм знімався на “скромному” голівудському мейджорі RKO Pictures – студії, що спеціалізувалася на бюджетному горрорі та нуарі, але вже встигла прогриміти на весь світ “Кінг-Конгом” (1933) та “Громадянином Кейном” (1941).

Саме “Кінг-Конгу” Могилевський завдячує експозицією фільму –  верблюдами, конями та панорамами пустель – що продаватиметься як основна орієнтальна принада фільму. Ці антропологічні замальовки вперше знімалися для сиквелу пригод велетенської доісторичної мавпи, а згодилися для поневірянь американського журналіста.

Його роль дісталася Джорджу Сандерсу, англійцю, народженому в Санкт-Петербурзі, який не лише встиг знятися у Хічкока, отримати «Оскар» за «найкращу чоловічу роль другого плану», а й засвітитися в телесеріалі DC про Бетмена. 

Зрештою, сама “Аравійська пригода” посіла своє місце на олімпі американського маскульту. Сам Квентін Тарантіно згадує “Аравійську пригоду” та “Париж у сутінках” серед стрічок, які надихали його на створення “Безславних виродків”, ставлячи їх в один ряд із роботами Жана Ренуара та Фріца Ланґа. Ба більше, після знайомства з ними Тарантіно назвав на честь Леоніда Могилевського персонажа Денніса Крістофера (Leonide Moguy) у “Джанґо вільному”.

Мірелла і Франческо мешкають в сусідніх квартирах багатоквартирного будинку зі своїми по-італійському шумними й багатодітними родинами. Вони подобаються одне одному, але невинне підліткове побачення неможливе у світі, де дівчатам і хлопцям заборонено навіть відвідувати уроки разом. Шкільна вистава під проводом ліберально налаштованих вчителя і вчительки дарує юним героям шанс провести час разом. Але навколо не бракує людей, що ставляться до їхньої цнотливої дружби з осудом.

Цю ліричну шкільну мелодраму “громадянин світу” Моґі створив в Італії, та ще й за дружньої допомоги стовпа італійського неореалізму Вітторіо Де Сіка. У 1950 році “Завтра вже запізно” був номінований на “Золотого лева” — головну нагороду Венеційського кінофестивалю — та визнаний кращим італійським фільмом року. Крім того, стрічка мала неабиякий прокатний успіх, зокрема її показники в Нью-Йорку були рекордними для будь-якої італійської стрічки аж до виходу “Солодкого життя” Федеріко Фелліні у 1960-му. Сприяла цьому доволі кумедна “експлуатаційна” рекламна кампанія: англомовні постери обіцяли простодушному глядачеві “вибухово сексуальне” видовище.

Вибуховою провокацією “Завтра вже запізно” не був — хоча, можливо, фільм й сьогодні здатний обурити опонентів якісної сексуальної освіти для підлітків. Це прониклива та повчальна гуманістична картина для сімейної аудиторії, у якій режисер повертається до здавна важливих для себе тем: конфлікт ретроградів з прогресистами в сфері освіти, дещо ідеалізовані образи розгублених підлітків — все це викликає в пам’яті перший важливий фільм (і перший фестивальний успіх) режисера, “В’язницю без ґрат”. “Завтра” тримається на міцній роботі акторського ансамблю на чолі з поважним Де Сіка — при тому першу скрипку виконує чарівна дебютантка П’єр Анжелі, що згодом стане зіркою по обидва боки Атлантики, але трагічно піде з життя у віці 39 років.

Провінційна дівчина Ніколь проходить шалений конкурс на позицію акторки в студії «Мега». Попри скепсис батьків та ревнощі кавалера Жака, вона поїде покоряти столицю. На Ніколь чекають спокуси дорослого життя – підступні кастинги, сексуальні домагання продюсерів, ресторани й вечірки. Особливо драматично складаються її відносини з бонвіваном Жильбером, що прагне взяти Ніколь під опіку та скористатися її молодістю. Так історія попелюшки перетворюється на драматичну боротьбу дівчини за свої гідність та право на щастя. Назва фільму «Дайте мені шанс» – фраза з сотень листів, які отримував сам Леонід Моґі від молодих дівчат, що мріяли зніматись в кіно.

Свої чотири останні фільми перед відходом на пенсію Моґі знімає у Франції часів четвертої республіки. І хоча в цей час режисера вже не кличуть на фестивалі та за, нібито, дидактизм і нещирість недолюблюють молоді критики, він продовжує тримати марку. Будучи досвідченим майстром жанрового кіно, в «Дайте мені шанс» Моґі легко змінює напружену пригодницьку інтонацію своїх голлівудських стрічок на мелодраматичну й ніжну міську історію.

Роль Ніколь в фільмі стає дебютною для акторки Мішель Мерс’є, подібно до своєї героїні вона проходить великий кастинг та навіть за пропозицію режисера змінює ім’я. Вже за кілька років вона гратиме невеликі ролі у Франсуа Трюффо та Маріо Бави, але прославиться роллю Анжеліки у відомому однойменному історичному та напіверотичному серіалі. Столичного залицяльника Жільбера у «Подаруй мені шанс» – грає німецький актор з російським корінням Іван Десні, відомий зокрема роллю в «Дамі без камелій» (1953) Мікеланджело Антоніоні.

Втім моральна історія фільму у Моґі, хоча й творилася в каноні соціального реалізму «таткового кіно», насичена не лише блискучими акторськими партіями, але й критикою марнославства та відвертими антипатріархальними мотивами – Ніколь і її подруги у фільмі протистоять пихатому й самовпевненому чоловічому світу кінематографічної богеми (до якої безперечно належить й сам режисер). І хоча Моґі критикували за уникнення гострих тем французької дійсності, таких як заборона смертної кари чи проституція, «Подаруй мені шанс» важливо сприймати не лише я гірку казку, але й як завзяте висловлювання про боротьбу за права. До більш актуальних проблем – початку атомної ери – Леонід Моґі мріятиме звернутися в наступному проєкті, однак цей його задум, як і авантюра з його дебютом у марокканському кіно залишаться нереалізованими.