Дивне Химерне Фантастичне

Історія двох побратимів з далекого поліського села, які перебралися до Києва в пошуках кращої долі. Один з них одразу опиняється у вирі життя, інший – на його узбіччі. Після загадкової смерті першого з них, його справу продовжує другий. Проте його шлях до гори зіштовхується з неабиякою перешкодою – поступово він перетворюються на справжнісінького вурдалака.

Знятий за творами Володимира Дрозда, «Оберіг» – один з рідкісних горрорів в історії українського кіно. На відміну від того ж «Вія» (першого знакового українського горрору) місцем фантастичних подій виявляється Київ, а до містичної складової додаються ще елементи соціального реалізму і навіть комедії абсурду. Все разом це створює похмуру історію про вічну опозицію між селом та містом, класичну для 90-х розповідь про прихід доби «несподіваних можливостей» та розповідь про маленьку людину, що поступово втрачає не лише своє коріння, але й себе.

«Оберіг» – це останній фільм режисера Микола Рашеєва, що більшу частину своєї кар’єри знімав комедійні історії, а його найвідомішою роботою і досі лишається фільм «Бумбараш». Проте саме «Оберіг» можна вважати найбільш непересічною та унікальною стрічкою в його фільмографії, і разом з тим фільмом з найбільш трагічнішою долею. Адже цю кінокартину свого часу так і не випустили до прокату, показавши лише в ряді кіноклубів та пізно в ночі на деяких українських телеканалах.

Анімаційні фільми, які балансують на межі страшного та кумедного, абсурдного та гротескного. Історії, створені та намальовані справжніми фанатами своєї справи – режисерами студії Київнаукфільм/Укранімафільм, які вдавалися в своїй роботі до яскравих вигадок, експериментували з різними стилями та створювали анімаційні фільми, які не перестають дивувати й сьогодні.

1. Савушкін, який не вірив у чудеса, реж. Олена Барінова, 1983, 10 хв.

2. Бій, реж. Михайло Тітов, 1986, 10 хв.

3. Страшна помста, реж. Михайло Тітов, 1988, 19 хв.

4. Любов та смерть картоплі звичайної, 1990, реж. Наталя Марченкова, 9 хв.

5. Страсті-мордасті, реж. Володимир Гончаров, Вадим Тюряєв, Олександр Бубнов та Валерій Конопльов, 1990, 10 хв.

6. День народження Юлі, реж. Наталя Марченкова, 1995, 14 хв.

7. Синя шапочка, реж. Наталя Чернишова, 1998, 10 хв.

Молодий селянин Петро закохався в доньку свого хазяїна, а дівчина відповіла хлопцю взаємністю. Все б нічого, та батько відмовляється віддавати доньку заміж за батрака. З горя Петро йде в шинок, де зустрічається з Басаврюком, якого всі вважають за диявола. Басаврюк пропонує Петрові страшну угоду, яка має допомогти хлопцеві отримати красуню в дружини.

Другий фільм Юрія Іллєнка як режисера-постановника, що був заборонений радянською цензурою так само як і його попередня робота – «Криниця для спраглих». В основу стрічки покладено однойменне оповідання Миколи Гоголя, де за розповіддю про українського Фауста режисер Юрій Іллєнко приховав справжню міфологічну історію України – від козацтва та татарських набігів до потьомкінських селищ та паломництва в Києво-Печерській Лаврі.

Проте навіть сьогодні фільм Іллєнка вражає своєю насиченістю та зображальною сюрреалістичністю, дивністю та химерністю образів. Під час зйомок, які проходили в урочищах біля села Бучак, нині затоплених Канівським водосховищем (ще один важливий історичний артефакт фільму), знімальна група фарбувала корів і гори. 

Стилістика фільму багато в чому випередила свій час – в тому числі й незвичним візуальним рішенням та монтажем, який можна сміливо назвати передвісником кліпової естетики. А сам фільм, взагалі, можна сміливо називати першим українським фолк-горором.

Містична драма за мотивами оповідань Валерія Шевчука. Стара чаклунка вирішує передати всі свої знання молодій чарівниці. Вона бере над нею шевство, навчає всім примудростям, забуваючи сказали лише про одне – що за свій дар і за можливість бути собою молода дівчина муситиме заплатити велику ціну.

Другий фільм Наталі Мотузко, знятий на Одеській кіностудії – це приклад того, чим насправді могло стати українське поетичного кіно. Надихаючись української міфологією, Наталя Мотузко зуміла зняти вишуканий фільм, який поєдную традиції українського кіно, фольклорність з елементами фентезі. Саме в цьому фільмі одну зі своїх перших ролей зіграла тоді ще починаюча акторка Ольга Сумська, а роль старшої чаклунки дісталася видатній українській акторці Раїсі Недашківській.

Як і більшість українських стрічок того часу, «Голос трави» фактично не мав прокату і довгий час був майже невідомим українському глядачу. І це при тому, що його світова прем’єра відбулася на престижному Берлінському кінофестивалі, де фільм отримав схвальні відгуки, в тому числі і як приклад справжнього феміністичного кіно.

На руїнах замку в кризовий для країни час мешкає група дітей, жебраків та божевільних. З ними проводить час мрійливий хлопчина Вася, що втратив матір та все частіше міняє заможний побут свого батька-судді на хвору подругу Марусу, поетичне спілкування з люмпенізованим філософом Валентином та сіре надгробне каміння, що нібито, «висмоктує життя».

«Серед сірого каміння» (1988) — екранізація напівавтобіографічної повісті письменника й громадського діяча Володимира Короленка «В дурному суспільстві» («В дурном обществе», 1885), яку він писав в ув’язненні на матеріалі спогадів свого житомирського дитинства та рівненського отроцтва. 

У фільмі майстриня проникливих та інверсивних реалістичних драм, Муратова вперше звертається до казкового і фантастичного сюжету. «Серед сірого каміння» — фільм переповнений стихійності, поліфонії та галасу. Проте гротескність та химерність стрічки цілком вписується в контекст радянського кінематографу першої половини 1980-х, коли автори фільмів масово втікали від цензури й реальності в жанр дитячого кіно, в той же час обтяжувалося його багатозначними алегоріями (згадати хоча б схожу по настрою роботу «Чорна курка, або Підземні жителі», 1980).

В той же час в «Сірому камінні» у Муратової вперше з’являються її фірмові образи та герої, — і замучений життям інтелігент Валентин (Сергій Попов, частково повторить цей мотив в «Астенічному синдромі», 1989), і жорстокі діти (що з’являться в «Трьох історіях», 1997 та «Мелодії для катеринки», 2009), і стан життєствердного балагану богеми та жебраків («Другорядні люди», 2001).

Попри все це історія створення «Серед сірого каміння» одна з найбільш сумних в фільмографії Кіри Муратової. Після заборони її попереднього одеського фільму «Довгі проводи» (1971) Муратова коротко спробувала працювати в Ленінграді, а повернувшись в Одесу, була переведена на посаду в музей кіностудії і так і не змогла довести до екрану сценарну розробку «Княжної Мері». 

Ця перерва у кіновиробництві для режисерки не минула марно, – Муратова повернулася в кіно з більш важким та авторським сюжетом, що розгортається вже не на будівництві нового світу, а на його руїнах. Проте навіть після відновлення роботи над фільмами через конфлікт з керівництвом студії, що замовило перемонтаж «Серед сірого каміння» у московських монтажерів, Кіра Муратова символічно зняла своє ім’я з титрів, підписуючи твір чоловічим псевдонімом Іван Сидоров.

Історія хлопчика Альоши, який потрапляє до дворянського дитячого пансіону. Сумуючи за домом, він гостро відчуває свою самотність. Одного разу Альоша рятує від неминучої смерті чорну курку на ім’я Чорнушка. За цей вчинок хлопчику дозволяють потрапити до казки. Тепер щоночі він покидає свій пансіон, де панують дисципліна, грубість та доноси, та опиняється в чарівному світі неймовірних пригод та лицарських легенд.

Знятий в «застойні» 80-ті фільм «Чорна курка, або Підземні жителі» (1981) Віктора Греся, подібно до ще однієї стрічки десятиріччя «Польотом уві сні та на яву» (1982), розповідає про зайву людину, яка не знаходить собі місця в суспільстві навколо. Проте якщо фільм Балаяна був від початку розрахований на дорослу аудиторію, кіно Віктора Греся приховувало цю ідею за екранізацію однойменної дитячої повісті-казки Антонія Погорєльського.

Водночас цей фільм можна вважати історією дорослішання та прощання з дитинством, на що неодноразово натякав сам режисер Віктор Гресь, для якого ці теми взагалі були ключовими. Саме ця крихкість дитячого світу, якій руйнується на наших очах, додає стрічці додаткової щемкоксті та робить з «Чорної курки» вкрай універсальну історію, в якій кожне покоління може знайти щось для себе. 

Так, французький кінознавець Любомир Госейко виділяючи роботу Віктора Греся в своїй книжці «Історія українського кінематографа» влучно зазначав: «Цей поетичний фільм зараховано до категорії фільмів для дітей, але через його мистецьку фактуру та інтелектуальні якості він бачиться більше зверненим до дорослої публіки».

Вільна екранізація щоденникових записів Франца Кафки. Головний герой фільму – відомий літератор, якого всі вважають за генія. Проте за маскою завжди задумливого й усміхненого обличчя приховується нещасливець зі своїми демонами, страхами, творчими муками, постійним пізнанням себе, оточуючого світу, вічний чужинець, приречений на самотність серед людей, який відчуває себе як Іншого.

«Людина К» (1992) – дебютний фільм Сергія Рахманіна, одного з найбільш самобутніх режисерів, які працювали в 1990-х на Одеській кіностудії. Розпочавши свою творчу біографію як театральний режисер, наприкінці 1970-х Рахманін доволі тісно спілкувався з Андрєєм Тарковським і став на певний час одним із його найбільш відданих послідовників. Тож не дивно, що двом першим – і на сьогодні єдиним – повнометражним стрічкам Рахманіна, як і кінематографу Тарковського, притаманний неквапливий ритм, монохромність, чисельні алюзії до живопису й екзистенційні пошуки місця людини у сучасному світі. Особлива поетичність Рахманіна однак більш спрямований до готичного та містичного.

Художнім керівником “Людини К” був режисер Віллен Новак, який запропонував першу назву стрічки – «Громадянин К», згодом змінену на більш кафкіанську. Кіра Муратова відзначала неймовірну захопленість Рахманіна фактурою. 

За рік Рахманін зніме свій наступний повнометражний фільм «Другий», після чого надовго зникне з кіно, перебравшись до Аргентини. Там більше двадцяти років він плекатиме ідею свого найбільш масштабного фільму «Іхтіандр», вільної екранізації роману «Людина-амфібія» Алєксандра Бєляєва.

Екранізація однойменної повісті Миколи Гоголя. Левко, син сільського голови, закоханий в просту дівчину Ганну і хоче з нею одружитися. Ось тільки батько Левка не дає своєї згоди на весілля. У травневу ніч на допомогу молодим закоханим приходить «нечиста сила» у вигляді панночки, яка за трагічних обставин втопилася в місцевому озері.

Разом з іншою екранізацією Гоголя – стрічкою «Сорочинський ярмарок» (1939), яка була зафільмована роком раніше, – «Майська ніч» стає однією з найперших українських кольорових стрічок. Обидві – було створено віражним способом (або, так званим, методом тонування), що передбачав зйомку фільму на чорно-білу плівку з її подальшою хімічною обробкою, що, в свою чергу, дозволяла отримати обмежену кількість кольорів. Цей спосіб додавав зображенню певної неприродності забарвлення, яке подекуди також використовували режисера американського авангардного кіно.

Але якщо «Сорочинський ярмарок» був типовим соцреалістичним радянським твором, «Майська ніч» – й по сьогодні вражає своєю кінематографічною образністю. В фільмі можна помітити цікаві приклади використання популярних на той час «спецефектів», створених завдяки ефекту подвійної експозиції. А сама стрічка, шанобливо дотримуючись літературного першоджерела, взяла від Ґоґоля його химерність, сюрреалістичність та замилування українським селом.

Унікальності фільму додає й той факт, що він знімалася не в традиційних павільйонах, а здебільшого на природі. В той же час одні з головних ролей у «Майській ночі» зіграли легенди українського кіно – Степан Шкурат («Земля») та Наталя Ужвій («Райдуга»), а в епізодах можна помітити Дмитра Капку («Ягідка кохання») та Юхима Березіна, якого в подальшому всі знатимуть за псевдонімом Штепсель.

Дивовижні перетворення в стилі Кафки, контакти з позаземними цивілізаціями, почвари й демони з народної міфології, жахливі бацили війни – теми й образи, які хвилювали режисерів та художників українського анімаційного кіно в 70-80 роках минулого століття. Ці дивні, химерні образи, які не відпускають та інтригують глядачів і сьогодні, таємно протягували на екрани через анімацію, як найменш цензурований вид кіно.

1. Зустріч (1984) реж. Михайло Тітов
2. Пригода на дачі (1980) реж. Валентина Костилєва
3. Марс XX (1969) Ірина Гурвич
4. Лінь / Лінощі / Рокіровка (1979) реж. Євген Сивокінь
5. Чарівник Ох (1971) реж. Давид Черкаський
6. Квітка папороті (1979) реж. Алла Грачова
7. Як козаки на весіллі гуляли (1984) реж. Дахно Володимир