Складання топів фільмів – часто несправедливий процес, адже не існує жодних лінійок чи показників, за якими, немов за математичною формулою, можна було б визначити найкраще/найпоказовіше/найвпливовіше. Вмістити історію українського кіно у 10 позицій – на щастя, неможливо, а тому і намагатися це зробити – марна справа. Тож лишається єдина стратегія, що не страждатиме на несправедливість суджень: складати топ як особистий улюблений маршрут серед проспектів, вулиць і провулків кінематографічної історії України. Від сміливих прагнень свободи у кіно до спроб поглянути на довколишні цивілізаційні зміни крізь призму маленьких життів; від нестерпної необхідності втекти за небокрай до непростого, але теплого повернення; від здобуття незалежного голосу і суб’єктності до зависання у безчассі. Ці десять фільмів – одна із можливих мозаїк, чий основний сюжет – кінопортрет країни і її історії.
У хронологічному порядку:
1. «Людина з кіноапаратом» (1929), реж. Дзиґа Вертов
Кіно, сповнене допитливістю молодих людей, захоплених свободою нового мистецтва і розробкою його мови. Майже сто років потому картина виглядає так само свіжою і вільною.
2. «Нічний візник» (1929), реж. Георгій Тасін
Трагедія маленької сім’ї, що розгортається на тлі великих цивілізаційних потрясінь. Над культурними зламами, зіткненнями великих наративів, гучними гаслами і патетичними промовами здіймаються розбиті життя конкретних людей — батьків і їхніх дітей.
3. «Камінний хрест» (1968), реж. Леонід Осика
«Ця земля не годна стільки бід витримати. Людина не годна, і земля не годна, обидва не годні». Осика виводить на екран героїв новел Василя Стефаника — простих селян, зав’язлих у звичайних побутових проблемах і дилемах, чиє життя стає до жаху ординарною трагедією. Ця земля забрала в них вже занадто багато здоров’я і неоправданих надій, аби далі лишатися на ній і прирікати свій рід на таке саме існування. Разом з тим у цю землю було влито надто багато років, любові і сподівань, аби можна було легко звідси поїхати. Вимушеність прощатися з рідним краєм заради кращого життя стає маленькою смертю.
4. «Така пізня, така тепла осінь» (1981), реж. Іван Миколайчук
Метафорично кажучи, ті, хто в Осики мусили емігрувати, в Миколайчука повертаються до України — втім вже тими, кому важко розгледіти забуті місцини чи хто має взагалі наново знайомитися з рідною, далекою країною. Але й таке повернення зігріває лагідним осіннім буковинським сонцем.
5. «Липневі грози» (1989-1991), реж. Анатолій Карась, Віктор Кріпченко
Документальна дилогія про страйки донецьких шахтарів, що схоплює складну палітру набуття суб’єктності тими, хто тривалі десятиліття лишався об’єктом, вписаним у декларативний ідеологічний наратив: поступово проступає брехливість влади, стає очевидним, що справа давно не лише в економічній кризі, а загалом у всьому тоталітарному режимі. Король виявився голим. Люди набули власного голосу.
6. «Перший поверх» (1990), реж. Ігор Мінаєв
Втім, виборений на площах голос ще не вміє формулювати слова, бажання, вимоги. Липневі грози принесли свободу і сподівання, якими було легко захлинутися. Герої Мінаєва я молоді люди, що раптом лишилися без історії, без зрозумілої адреси, без сформульованого уявлення щодо власного майбутнього. Жадібні до свободи, але без вмінь, досвіду і впевненості у тому, що з нею робити. Ці герої чуттєво кохають і гинуть посеред необжитих руїн і вічних калюж.
7. «Ефект присутності» (2006), реж. Леонід Павловський
Застиглі в безчассі, напівзруйновані старі будівлі, бездомні тварини, іронічні написи на стінах «СНГ я Спаси Нас Господи», жебраки з картатими «кравчучками». Глибоко синє море, колись велична архітектура, бруківка, розмальована колонада Воронцовського палацу, кіностудія. І транспаранти на фасадах будівель: «Не отдадим дет.сад №27», «Мы не рабы — рабы не мы». Щось невимовне витікає крізь пальці з кожним роком. Одеса, яка у нульових ще ніби чіпляється за своє тепле, затишне минуле, але вже втрачає останні ниточки — її вулиці поступово заливаються іншим, новим життям, в якому все більше комерції і все менше щирості. Місто, в якому замість пам’яті про минуле, замість відкритості людських взаємин поступово лишається ефект присутності.
8. «До побачення, сінефіли», (2014), реж. Станіслав Битюцький
Якщо прагнути зобразити суть революції, то у неї не може бути єдиного кадру, плану, іконічного зображення. Революція Гідності у Битюцького розгортається на тлі чорного екрану — поліфонією голосів і звуків. В цей час троє друзів, які чи-то грайливою волею режисера, чи-то насправді опинилися в квартирі без світла, занурюються в складні питання, для відповіді на які 23-річній країні досі бракує влучних слів: «хто ми?», «до кого належимо?», «де наше місце?». Питання, якими пульсують залюднені вулиці тієї болючої зими. Люди знову набули голосу, і знову пробують формулювати слова, вимоги, відповіді. «Да, оставшись здесь, я буду чувствовать себя хуже, чем в том же Белграде, но при этом я буду чувствовать, что могу что-то делать, могу что-то изменить» — скаже під час бесіди з друзями режисер. Набуття суб’єктності, чим за своєю суттю є революція, водночас є розпадом певної затишної розчиненості у колишній спільності. Хтось поїде. Хтось лишиться. Втім прощання із друзями-сінефілами у режисера стає скоріше способом відкрити можливість для нового світанку.
9. «Varta1, Львів, Україна» (2015), реж. Юрій Грицина
Знову: якщо прагнути зобразити суть революції, то у неї не може бути єдиного кадру, плану, іконічного зображення. Грицина фільмує нетуристичні, звичайні житлові райони Львова через рік після революції. Це — простір, якому належать протестувальники. Тут, серед типових панельних будівель живуть сотні, тисячі анонімних героїв. На цьому тлі у фільмі оживає Революція Гідності — у записах голосів львівських активістів Євромайдану, що координують свої дії через мобільний застосунок-рацію.
Революція не вміщається у кадр натовпу, не редукується до окремих обличь, імен, лозунгів. Революція не статична, не одномоментна, не однозначна. Суть революції — у мільйонах кроків, приватних шляхів набуття суб’єктності, у досвіді випрацювання нових координат співіснування з іншими. У досвіді пошуку відповідей на питання: що таке демократія, де пролягає межа дозволеного, що таке відповідальність, що таке діалог?
10. «Рожева мапа» (2016), реж. Еліас Парвулеско
Історія – це ланцюжок повстань Раба проти Господаря, доводив Геґель. Якщо відштовхуватись від цієї тези, то звичайна туристична поїздка в іншу [європейську] країну може викликати нечіткі спогади про історію власного краю. Прустівська пам’ять з лагідною легкістю пов’яже почуту від співрозмовника ідею лісабонського кафе між посольствами Анголи і Мозамбіку під жартівливою назвою «Рожева мапа» із жахливим однойменним португальським проєктом побудувати «міст» колоніальних володінь в Африці, а слідом – із колоніальним минулим далекої рідної України.