РІКА КРИЧАЛА, ВИЛА, ЯК ПОРАНЕНИЙ ЗВІР

6 червня 2023 року російські війська підірвали греблю Каховського водосховища, здійснивши черговий воєнний злочин під час повномасштабного вторгнення в Україну. Соціальні та екологічні наслідки цієї події будуть оцінені лише у майбутньому. Ми ж повертаємося до минулого, щоб дослідити процеси, здійснені радянською модернізацією: побудову каскаду гідроелектростанцій на Дніпрі та  ідеологічне переосмислення водних ресурсів України. 

Поруч з іншими мегаломанськими радянськими проєктами побудова ГЕС — особливо Дніпрельстану (1927-1932) — щедро висвітлювалася в кіно та осмислювалася митцями, зокрема Дзиґою Вертовим, Олександром Довженком, Іваном Кавалерідзе, Арнольдом Кордюмом, Юлією Солнцевою.

Втім, з українських радянських стрічок інколи поставали не лише позитивні образи масштабних будівництв, а й домодерні форми співжиття з річками, а ще — негативні наслідки індустріальної експлуатації водойм.

Нинішня трагедія дає нам привід поглянути на кінематографічну репрезентацію підкорення Дніпра й поставити питання щодо майбутнього співіснування з річками та морями. Вона також спонукає нас до пошуку делікатних способів «деколонізації природи» в контексті політичної деколонізації держави від російського загарбника та імперського впливу.

ДНІПРО РЕВЕ

Дніпро — одна з найбільших рік Європи: територія її водозбору переважає площу багатьох європейських країн, а протяжністю ця річка поступається лише Волзі, Дунаю та Уралу. Довжина Дніпра за природних умов становила 2285 км, але створення штучних водойм скоротило його до 2145 км; з них українська ділянка становить 954 км. Водозбір Дніпра в межах України охоплює 19 областей, або ж 48% території держави.

Здавна Дніпро сприймався як втілення природної стихії, тож навіть регулярні повені й затоплення були частиною гармонійного сезонного циклу. Наприклад, навесні майже щороку затоплювало Київ, особливо ж лівий берег міста, Поділ та Труханів острів (який, за влучним порівнянням письменника і кіносценариста Вадима Охременка, «перетворювався на Венецію»). Так само було і в інших регіонах. Наприклад, у 1928 році під час величезної «повіді на Мелітопольщині» розтала вода дісталася до міста Токмак, що за за 50 кілометрів від течії Дніпра.

В одному місці, на меншому за сто кілометрів відтинку між сучасними Дніпром і Запоріжжям, ріка раптом набувала рис гірської. На вкритих степом і помежованих лісистими балками берегах здіймалися на десятки метрів гранітні скелі Українського щита. Вони ж утворювали чимало перешкод на шляху Дніпра: дев’ять порогів; десятки островів та піщаних кіс; понад п’ятдесят забор; тисячі окремих каменів та скель. Усе це створювало суворий, але незрівнянно прекрасний ландшафт.  

Ці землі зберегли багато слідів буття наших предків: курганів, могильників, святилищ, поселень, скарбів, рештків мамонтів. Саме тут, на Нижньому Дніпрі, виникла у XV ст. унікальна спільнота козаків.

На початку ХХ століття інженери почали пропонувати ідеї щодо будівництва електростанцій на Дніпрі, однак втілення цих планів розпочалося лише наприкінці 1920-х років, за радянської влади, яка керувалася крилатою фразою Владіміра Лєніна: «Комунізм — це радянська влада плюс електрифікація всієї країни». 

Всеукраїнська академія наук УСРР у стислі терміни організувала цілу низку досліджень дніпровських порогів в межах так званої Дніпробудівської експедиції за участі провідних археологів республіки на чолі з істориком Дмитром Яворницьким. Будучи аж ніяк не кабінетним вченим, Яворницький ставився до дослідження Дніпра як до захопливої та небезпечної мандрівки.

Пороги Дніпра описано Яворницьким в книзі «Дніпровські пороги», а також частково зафіксовано хронікерами Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ) та фотографом Максимом Залізняком. Невдовзі після цього унікальний природний ландшафт затопили, а більшість археологів експедиції репресували у 1930-х роках.

ДНІПРО В БЕТОНІ

Будівництво Дніпровської гідроелектростанції (Дніпрогесу, Дніпрельстану), що тривало з березня 1927 по жовтень 1932 року, — наймасштабніший проєкт в Україні 1920-х років, справжній «символ радянської індустріалізації» та «перший великий крок на шляху до комунізму».

Дніпрельстан не лише став амбітним більшовицьким експериментом з «підкорення природи» та «електричною мрією». Він дав початок радянській модернізації, яка назавжди змінила ландшафт аграрної України й природне співіснування людей з річками.

Нове будівництво, де було задіяно десятки тисяч вчорашніх селян, поставало не просто між Кічкасом та Хортицею, а на символічних місцях древніх скіфів, запорізьких козаків та німецьких колоністів.

Керували будівництвом у тому числі американські «інженери у сомбреро», зокрема Г’ю Лінкольн Купер, що мешкали в котеджах американського «міста-саду», укомплектованого «двома тенісними кортами та полями для гольфу». На противагу їм десятки тисяч українських будівельників і будівельниць жили в умовах нестачі харчів, антисанітарії та епідемії малярії.

Подорожуючи 1928 року до Дніпрельстану, Гео Шкурупій та Дмитро Бузько розуміли, що це «Мекка всіх туристів, що подорожують по Україні», й додавали: «Гей, Старий Дніпро! Та ж ніхто не пануватиме над тобою, крім електроенергії».

У Лоцманській Кам’янці письменники натрапили на експедицію ВУФКУ, яка знімала пороги перед їхнім затопленням «для всього того громадянства, яке читатиме історію України і не зможе на власні очі побачити порогів». 

Кінематографісти ВУФКУ і справді висвітлювали будівництво Дніпровської станції як жодну іншу подію свого часу.

У 1927 році Дзиґа Вертов з операторами Михаїлом Кауфманом та Борисом Цейтліним в рамках знімання «Одинадцятого» показав ті самі ще не затоплені пороги, села та знайдений при розкопках на будівництві скіфський скелет. 

Того ж року Євген Макаров в одному з перших в Україні анімаційних фільмів розповів про будівництво греблі за допомогою інтуїтивної графіки. Арнольд Кордюм, ще один режисер ВУФКУ, зняв на матеріалі будівництва станції сповнений відчаю перед безповоротними змінами пригодницький фільм «Вітер з порогів» (1929) і хронікальний фільм «Дніпро в бетоні» (1930).

Понад те, Олександр Довженко, відкинувши розробку масштабного задуму про Арктику, торкнеться теми забудови Дніпра й пов’язаних з нею соціальних конфліктів у своєму першому звуковому фільмі «Іван» (1932). 

Нарешті, Іван Кавалерідзе виразить масштаб будівництва у своїй останній німій стрічці «Штурмові ночі» (1931), врешті забороненій до показу за «політичну шкідливість».

Фільми, нариси й поезія про Дніпрельстан стверджували позитивістське й некритичне ставлення до його будівництва. Зображення Борисфена від греків і скіфів до шевченківських часів оповивала романтика; річку змальовували через категорії вічної стихії з притаманним їй ревом, гуркотом і шумом. Затоплення легендарних дніпровських порогів, «лоцманської республіки» та десятків поселень біля Запоріжжя подавалися як логічний переломний момент історичного розвитку, як «радянська ‘жертва’… ‘богові’ індустріалізації».

МОРЕ СЛІЗ

У 1951-му, за два роки до смерті Сталіна, на Дніпро чекала нова зміна: згідно зі «сталінським планом перетворення природи» почалося будівництво грандіозного Каховського водосховища та Каховської ГЕС. Станція мала дати енергію всьому півдню України разом із Кримом, а штучне море на Дніпрі, яке утримувала гребля, — зросити степи півострова.

У цьому будівництві було задіяно тисячі працівників, «вчорашніх хліборобів», а спеціально для функціонування станції побудували нове місто, яке отримало назву Нова Каховка. У той же час тисячі людей були переселені зі своїх земель, а сотні сіл зруйнували й затопили.

Понад те, після побудови Каховської ГЕС протягом 1955-1958 року утворилася гігантська водойма площею 2155 км2.  Штучне «море» знищило унікальний природно-господарський комплекс Дніпровські плавні. Разом з Великим Лугом пішли під воду більшість козацьких січей і тисячі інших пам’яток давнини. Проте найсумніше чекало попереду. Північно-Кримський канал, що 1971 року дістався Керчі, через численні тріщини втрачав понад 40% води.

Головною одою будівництву Каховської ГЕС в кінематографі став фільм «Поема про море» (1958), розпочатий Олександром Довженком та закінчений після смерті режисера його вдовою Юлією Солнцевою. 

Підготовка сценарію, який на початку мав назви «Перетворювачі степів» та «Море», розпочалася в 1951 році, майже паралельно з запуском будівництва. Під час його написання Довженко отримав повний доступ на всі об’єкти будівництва. Розповідь про шлях до нової ГЕС в 1960-х, подібно до оспівування Дніпрогесу в 1920-х, дала митцю нагоду осмислити прогрес через пригадування сивої давнини. Так, митець мріяв про зведення величезних пам’ятників князю Святославу, Богдану Хмельницькому та комуністичним лідерам на схилах Дніпра. 

Також Довженко зробив багато щоденникових записів (періоду роботи над фільмом присвячено 15 з 25 збережених зошитів із щоденниками), у яких із пафосом відгукується про будівництво, проте й висловлює співчуття місцевим мешканцям. На документальних кадрах, які він разом зі знімальною групою встиг зафільмувати, бачимо будівництво ГЕС, «могилу Сірка», побачені востаннє й пронизані запахом чаберу пейзажі. Проте за місяць до зйомок самого фільму Довженко помер у Москві. Через рік «Поему про море» зняла його вдова Юлія Солнцева, яка точно перенесла на екран всі сценарні задуми Довженка. 

Фільм викликав резонанс не лише в СРСР, але й у Франції, де на нього звернув особливу увагу історик кіно Жорж Садуль. Повоєнна епоха потребувала життєствердних творів і продовжувала триматися за ілюзію прогресу.

НЕМАЄ ДРУГОГО ДНІПРА

За півстоліття з 1920-х до 1970-х на Дніпрі було зведено шість станцій та штучних водойм.

В 1962 році слідом за Дніпровською та Каховською станціями на Дніпрі було відкрито Кременчуцьку ГЕС. Якщо Дніпрогес затопив 255,2 кв км, то через нову станцію під воду пішла увосьмеро більша площа: 2085,5 кв км. За площею затоплення та кількістю переселеного через будівництво люду ця станція встановила в Україні рекорд.

Для побудови водосховища перенесли від 25 до 186 населених пунктів і переселили від 15 до 131 тис. жителів. Примусове відселення мешканців Черкаської, Полтавської та Кіровоградської областей розпочалося ще в 1956 році. Господарі мусили знищити свої садиби й спиляти дерева на своїх ділянках, за що отримували мізерну компенсацію. Переселили не тільки села, а й місто Новогеоргіївськ. Майже 10 тис. його жителів разом із мешканцями сіл переїхали в нове місто Хрущов, перейменоване в Кремгес, а пізніше — в Світловодськ. Під водою опинилися виявлені біля села Морозівка поселення доби неоліту та бронзи; село Бужин, яке в давнину було великим містом з 40 церквами; село Крилов, що за Гетьманщини було містечком і мало Магдебурзьке право.

У 1964 році на Дніпрі з’явилася наступна — Дніпродзержинська (нині Середньодніпровська) — ГЕС, будівництво якої велося паралельно й тривало з 1956 року. У 1968 році стала до ладу Київська ГЕС у супроводі «моря» глибиною 4-15 м, яке заповнювали водою з 1964 до 1966 року. Цього разу під водою опинилося від 21 до 52 населених пунктів, а відселили близько 33 тис. жителів. Зокрема, на дно пішло згадуване в літописах ще за часів княгині Ольги село Старосілля, де у 1920-х працював Володимир Вернадський.
Нарешті, 1975 року запустили Канівську ГЕС. Водойму глибиною від 4 до 19 м поряд зі станцією заповнювали водою з 1974 року. Було затоплено кургани Свидова Могила, Бавина Могила, Довга Могила та місце давньої переправи між Трахтемировом і Переяславом. Під водою також опинилися урочища Монастирок та Зарубинці, останнє з яких пов’язане із Зарубинецькою культурою, що її відкрив 1899 року український археолог Вікентій Хвойка . Також пішли на дно близько 20 сіл та хуторів. З географічних мап зникли так звані «шевченківські місця» — села Андруші та В’юнища, які 31-річний Тарас Шевченко відвідував у другій половині 1845 року під час другої подорожі Україною. Під час затоплення сіл відселили близько 10 тис. людей.

Сьогодні дослідники можуть лише приблизно назвати загальну кількість затоплених сіл, адже на придніпровських територіях здавна існувало багато малих хуторів у плавнях. Крім того, деякі населені пункти було об’єднано під час відселення, деякі — відселено лише частково, деякі — відселено, але не затоплено .

У цілому відселили близько 400 населених пунктів та 282 тис. людей (хоча інколи зустрічаються й менш консервативні цифри: до 6 тис. або 3 млн осіб). Також під водою опинилося 261 тис. кв. км лісів, 177 тис. пасовищ і 73 тис. орних земель, садів і садиб, понад 2 тис церков, 10 тис. цвинтарів (хоча подекуди могили теж евакуювали) .

Як результат, якщо на початку ХХ століття середня швидкість води в Дніпрі становила 0,63–0,83 метрів за секунду, то після затоплення вона зменшилася до 0,03–0,08 метрів. Також критично зменшився рівень судноплавства по Дніпру, погіршився хімічний склад води, разюче скоротилися показники вилову риби.

ТІЛЬКИ ДНІПРО І НЕБО

У 1964 році студент ВДІКу Леонід Осика зняв перший фільм «українського поетичного кіно»: «Та, що входить у море». Майже безсюжетний хореографічний етюд про «шурхіт піску» під музику Володимира Губи розривав відносини з дидактичним соцреалістичним стилем, за що стрічку й звинуватили у формалізмі.

Зафільмований Осикою топос пляжу продемонстрував як стихію тілесної свободи й ауру нереалізованої сексуальної революції, так і якісно новий тип співіснування людини та води. Безтурботність пляжу ніби приховувала мотиви експлуатації води – якщо не у вигляді будівництва ГЕС, то у «м’який» ринковий спосіб. Саме така репрезентація пляжу перекочувала у перші роки незалежної України, де в новій капіталістичній реальності близькість до води й піску (втілена у вигляді дорогих ресторанів на узбережжі чи виду на Дніпро з вікон «елітних» новобудов) тепер виражала високий соціальний статус.

Осика ж після розгрому «українського поетичного кіно» в 1970-х повернеться до теми у фільмі «Море» (1979) – стрічці, що знаменуватиме поворот до екологічного світогляду, актуальність якого ми відчуваємо і сьогодні.

Катастрофа, яку викликав здійснений російськими військами підрив греблі Каховського водосховища у 2023 році, розриває лінійний розвиток енергетики й дозвілля на Дніпрі – але водночас дозволяє нам критично осмислити майбутнє наших відносин з рікою.

Нам слід відбудовувати Каховську ГЕС – чи дозволити Великому Лугу повернутися? Чи варто й далі розвивати в Україні гідроенергетику, яка сумарно забезпечує до 5-7% потрібної країні електроенергії? Зменшувати нам чи збільшувати споживання енергії, як пропонує Енергетична стратегія України на період до 2050 року? Хто має визначати доцільність цих рішень: політики, економісти, енергетики чи екологи? Нарешті, які візії майбутнього Дніпра і ГЕС запропонують нові українські фільми та художні твори?