“НІЖНИЙ ВІК” – УКРАЇНСЬКА РЕТРОСПЕКТИВА 8-ГО ОМКФ

На 8-му Одеському міжнародному кінофестивалі буде представлено ретроспективу національних фільмів “Ніжний вік”, підготовлену Національним центром Олександра Довженка.

Це вже третя ретроспектива ОМКФ, яку курує Центр. Підготовка національними кіноархівами регулярних ретроспектив на міжнародних кінофестивалях – давня традиція кінофестивалів класу “А” (Канни, Берлін), в Україні започаткована Центром та ОМКФ в 2015 році. У попередні роки на фестивалі було показано тематичні підбірки, присвячені річниці незалежності України («Межі свободи: Незалежність по обидва боки екрану») та періоду окупації Одеси під час Другої світової війни («Одеса в огні: окупація / визволення»).

Цього року до програми увійшли п’ять українських архівних фільмів про підлітків і дорослішання, знятих у проміжку між «відлигою» і «перебудовою».

РОЗКЛАД ПОКАЗІВ:

16 липня, 18:00

Кінотеатр «Родина», Червоний зал

«ХОЛОДНИЙ БЕРЕЗЕНЬ» (1987) реж. Ігор Мінаєв

(Фільм представить режисер фільму)

17 липня, 18:00

Кінотеатр «Родина», Червоний зал

«ДВА ФЕДОРИ» (1958) реж. Марлен Хуцієв

18 липня, 16:00

Кінотеатр «Родина», Червоний зал

«АР-ХІ-МЕ-ДИ» (1975), реж. Олександр Павловський

19 липня, 17:00

Кінотеатр «Родина», Червоний зал

«НІЧ КОРОТКА» (1981) реж. Михайло Бєліков

21 липня, 21:30

Зелений театр

«ДОВГІ ПРОВОДИ» (1971) реж. Кіра Муратова

(Фільм представить режисерка фільму)

Facebook-подія: https://www.facebook.com/events/1879668085685675/

Переоцінка цінностей і пошуки свого місця в житті відсувають канонічну радянську дидактику у фільмах на другий план. Стрічки ретроспективи «Ніжний вік» шокують глядача оголеністю емоцій, вільнодумною естетикою і пульсацією справжнього життя посеред монотонної радянської буденності.

Замість того щоб твердим кроком і осяйними усмішками втілювати на екрані ідеї комунізму, вчорашні діти відкривають власну тілесність, ще дещо незграбно освоюють ґендерні ролі й поринають у холодний, часом захопливий, часом моторошний космос дорослого життя («Холодний березень»). Виходу підлітків у великий світ часом опираються батьки, зокрема героїня «Довгих проводів», яка одна виховала сина, а тепер боїться самотності й опустіння тієї метафоричної теплиці, яку вона роками для нього створювала.

У цих фільмах притаманна радянському кіно лінійність поступового переходу від дитинства до юності, та, зрештою, зрілості дає збій. Цим самим підважується безперечна віра в постійний прогрес – ключовий аспект радянської ідеології. Травматичний досвід і втрата близьких змушує завчасно змужніти «дітей війни» («Два Федори», «Ніч коротка»).

Натомість надміру інфантилізуються вже фізично зрілі юнаки з музичної комедії «Ар-хі-ме-ди», яка запропонувала глядачам новий тип візуальності – з відчутним впливом західної рок- і поп-культури. Комедія стала ковтком свіжого повітря для радянської молоді періоду «застою», попри абсурдність і штучність основної сюжетної лінії.

Стрічки програми зафіксували в щільній поверхні радянської ідеології тріщину та кризову точку, в якій виробництво радянської людини зі сталевим характером напоролося на риф перехідного віку. Ці фільми, частина з яких створена під грифом «для дітей і юнацтва», випадають із даної рубрики і підривають усталені канони розважального жанру зсередини. 

ДВА ФЕДОРИ

1958, Одеська кіностудія, 86 хв.

Режисер: Марлен Хуциєв

Сценарист: Валєрій Савченко

Оператор: Петро Тодоровський

Композитор: Юлій Мейтус

Художник: Олег Гроссе

У ролях: Васілій Шукшин, Микола Чурсін, Тамара Сьоміна

Солдати повертаються з війни, переможно вистукують колеса поїзда, лунають пісні, мерехтять квіти, лозунги і портрети вождів. Жінки й діти біжать назустріч червоноармійцям. На одній із зупинок солдати підбирають безпритульного хлопця, який у горнилі війни втратив своїх рідних. Ця раптова зустріч стає початком міцної чоловічої дружби між героєм війни Федором і його малолітнім тезкою. Старший – відбудовує зруйнований дім і рідне місто, молодший – дістає їжу за талонами та готує борщі, вечорами вони разом ходять у кіно. Гармонійне життя і облаштований побут цієї двійці порушує дівчина, в яку закохується солдат. Вікові маркери героїв підкреслено розмиті – юна дівчина дивиться «дорослим» поглядом; солдат, щоб здаватися старшим, відрощує вуса, але часом поводиться більш інфантильно, ніж його юний друг.

Один із перших фільмів періоду відлиги, коли «великий стиль» сталінського кіно з його помпезністю і театральною умовністю змінюється психологічно вивіреними камерними історіями, так званими кіноповістями. Увага до деталей і візуальна свобода у фільмі відчувається завдяки надзвичайно рухливій камері Петра Тодоровського й динамічному монтажу. Кінематограф відлиги, слідом за італійським неореалізмом, часто працює з непрофесійними акторами. Для виконавця головної ролі, письменника Васілія Шукшина, це друга роль в кіно після участі в студентській короткометражці Андрія Тарковського «Вбивці». Майбутня народна артистка СРСР Тамара Сьоміна під час зйомок була ще другокурсницею. Дев’ятилітній Коля Чурсін знімався вперше. Фільм став одним із лідерів прокату 1959 року.

ДОВГІ ПРОВОДИ

1971, Одеська кіностудія, 90 хв.

Режисер: Кіра Муратова

Сценарист: Наталья Рязанцева

Оператор: Генадій Карюк

Композитор: Олег Каравайчук

Художник: Енріке Родрігес

У ролях: Зінаіда Шарко, Олег Володимирський, Юрій Каюров, Світлана Кабанова, Лідія Базільська, Тетяна Мичко.

Хлопець Саша, батьки якого давно розлучені, живе з матір’ю. Вона його любить, дбайливо доглядає і виховує. Після літніх канікул юнак повертається від батька, з яким він з’їздив у археологічну експедицію, з твердим наміром перебратися жити до нього в Новосибірськ. Матір випадково дізнається про плани хлопця і не знаходить собі місця. Вона проводить власне, не дуже етичне, розслідування, щоб зрозуміти, що тягне сина в чужі краї, й намагається різними способами втримати сина. Підліток у фільмі рухається і говорить ніби через силу, так наче постійно пливе проти течії чи продирається через надмірне нагромадження речей і значень, якими режисерка щедро заповнює кадр, на свободу.

Муратова продовжує тему, розпочату в попередній стрічці «Короткі зустрічі», – про різні моделі існування, осідлу жіночність у фільмі блискуче втілює Зінаіда Шарко. Батька з романтичною професією археолога бачимо лише на фотослайдах – в оточенні сина і юних аспіранток. Але фільм фокусується на третій фігурі – підлітку, який повинен вирішити, чи залишитися в світі декоративних рослин, різьблених меблів і довгих світських розмов, чи врешті-решт подорослішати і ризикнути почати власне життя, окреме від матері. Уже в цьому, ранньому фільмі Муратової, впізнаємо притаманну її героям невротичність діалогів – з повторами і часом екзальтованою жестовою мовою.

Фільм був закінчений в 1971 році, але на екрани потрапив лише в 1987-му, тоді ж отримав призи на Всесоюзному кінофестивалі та на МКФ у Локарно. Через цей фільм режисерку зі скандалом позбавили диплому ВДІКУ та надовго заборонили знімати.

АР-ХІ-МЕ-ДИ!

1975, Одеська кіностудія, 83 хв.

Режисер: Олександр Павловський

Сценарист: Юрій Кисельов

Оператор: Олександр Полинніков

Композитор: Марк Мінков

Художник: Володимир Бурук

У ролях: Сергій Іванов, Олександр Ігнатуша, Моісей Мурадян, Сергій Михайлов, Галина Сулима, Алєксандр Хочінскій

У вільний від роботи час четверо хлопців грають у заводському вокально-інструментальному ансамблі «Ар-хі-ме-ди». Гурт потрапляє на центральне телебачення, де їх помічає не остання людина в музичному світі, худрук філармонії, і запрошує серйозно зайнятися музикою. Але для цього потрібно звільнитися з заводу. Молоді люди колективним голосуванням вирішують залишити лави робітничого класу, на них тепер чекають репетиції, гастролі, красиве життя таі прихильниці. Та одного з юнаків, талановитого, проте не дуже сумлінного працівника Олексія Мєтьолкіна, не відпускає майстер – він повинен закінчити свій інженерний винахід, також відмовляють батьки – «ти не ударник, а барабанщик, людину за працю називають ударником». Мєтьолкіна зіграв Сергій Іванов, відомий за роллю Кузнєчика у фільмі «У бій ідуть лише старі».

Фільм вражає еклектичністю жанрових нашарувань – він дивним чином поєднує виробничу драму з молодіжним мюзиклом, телевізійний формат радянських музичних шоу зі стилізацією під кліпи західних рок- і поп-гуртів, питомо радянський зміст із розважально-комерційною формою. Зокрема на цьому стику різних естетичних вимірів будується комедійний ефект стрічки. І хоча у фільмі звучить абсолютно благонадійна радянська естрадна музика у виконанні ВІА «Співаючі серця», манера зйомки, одяг і поведінка героїв недвозначно відсилають до музичних процесів, які в той час вирували за залізною завісою.

НІЧ КОРОТКА

1981, Київська кіностудія художніх фільмів ім. О.П. Довженка, 74 хв.

Режисер: Михайло Бєліков

Сценаристи: Михайло Бєліков, Владімір Мєньшов

Оператор: Василь Трушковський

Композитор: Юлій Мейтус

Художник: Олексій Левченко

У ролях: Сєргєй Каніщєв, Едуард Соболєв, Тетяна Каплун, Лєна Середа, Наталія Сєлівєрстова, Ігорь Охлупін.

Події фільму розгортаються в повоєнний час у дворі-колодязі, який своєю округлою формою нагадує чи то планетарій, чи то паноптикум. І хоча сонячні промені сюди потрапляють лише в полудень, кожен мешканець, немов у світлі софітів, перебуває під пильними поглядами сусідів. Тут, у темних і скромно обставлених комунальних квартирах, мешкають герої фільму, зокрема і хлопчик Ваня Голубенко з тіткою-вдовою. На свій день народження він дістає у подарунок чоботи та лист, нібито від батька, віру в існування якого підтримує його тітка. Щоб подивитися, як вони живуть і підбадьорити хлопця, до них приїжджає фронтовий друг батька з космічним іменем Меркурій, що означає «планета, найближча до сонця» – розшифровує він одну з численних астрономічних метафор у фільмі. Саме Меркурій стає тим моральним авторитетом, який допомагає хлопцю не пуститися берега у складний життєвий період. У цьому ж дворі Ваня зустрічає своє перше кохання – дівчинку з хорошої сім’ї Аліну. Але їхнє дорослішання та розставання так само неуникні, як і сонячне затемнення, яке вони разом спостерігають крізь закопчені уламки скла.

У фільмі режисерське бачення зливається з поглядом хлопця, якому навколишній світ видається то лірично прекрасним, то гнітюче відразливим, як це часто й буває у підлітковому віці. Сюжет стрічки наскрізь прошивають повоєнні романси, а рух камери, яка ні на мить не зупиняється, синхронізується з музикою, що доноситься з патефону – невід’ємного атрибуту фільмів про повоєнні часи. Ця стрічка, через ніби непримітну особисту історію й ретельно підібрані вінтажні деталі, успішно працює з колективною пам’яттю цілого покоління.

ХОЛОДНИЙ БЕРЕЗЕНЬ

1987, Одеська кіностудія, 96 хв.

Режисер: Ігор Мінаєв

Сценарист: Алєксандр Горохов

Оператор: Володимир Панков

Композитор: Анатолій Дергачов

Художник: Анатолій Наумов

У ролях: Андрєй Голубєєв, Людміла Давидова, Максим Кісєльов, Микола Токарь, Андрій Любімов.

Другокурсник Мітя переводиться навчатися в СПТУ на околиці провінційного містечка. Нове місце зустрічає його темрявою, бездоріжжям, дідівщиною і ускладненням стосунків із дівчиною, заради якої він, власне, і приїхав. Директор училища та його дружина – сім’я інтелігентів, які ще вірять в ідеали радянської педагогіки. Вони намагаються навернути на правильний шлях і окультурити своїх підопічних, які потрапили під вплив вуличної шпани. У хід ідуть театр, екскурсії, декламації Пушкіна, самодіяльність і просто розмови по душам. Але архаїчні закони зграї, за якими живуть молоді люди, й похмуру провінційність не так просто подолати.

Фільм знято в останні роки існування Радянського Союзу, коли вже було передчуття майбутніх змін і того, що невлаштованість кризових років от-от має змінитися нібито чимось новим і кращим, так само як підліткові метання змінюються зрілістю, холодні місяці – теплими. Світло у фільмі використовується як візуальна метафора обмеженого погляду, площа видимого постійно то звужується, то розширюється. Герої та глядачі здебільшого бачать лише ті об’єкти, які вихоплює світло ліхтарика, фар, дискоболу на танцях, вікон і вітрин, решта ж об’єктів залишаються в темряві. Рідкісні кадри залитих сонцем весняних днів переломлюються крізь решітки, сітки, рами і зелене скло вікон в училищі, які створюють задушливе відчуття плавання в акваріумі, або життя «у пивній пляшці», за словами одного з героїв. Цю першу і наступну повнометражну картину Ігоря Мінаєва «Перший поверх» показали в «Двотижневику режисерів» на Канському кінофестивалі, наступні свої роботи режисер знімав уже у Франції.