КІНОПОКАЗИ OLDSCHOOL: ФАБРИКА СОЦРЕАЛІЗМУ

“На початку 1930-х відбувається перехід від конструктивізму до неокласики, а на зміну утопічній і футуристичній революційній культурі приходить єдиний «творчий» метод соціалістичного реалізму. Повернення до класицизму можна вбачати в особистих естетичних уподобаннях Сталіна, який почувався «впевнено і комфортно у світі російської класики», творів мистецтва античності, Відродження та російського реалістичного живопису XIX століття. Радянський Союз 1930-х років стає на варті колись «консервативної» та «буржуазної» культурної спадщини, а соцреалізм – начебто «реалістичною» відповіддю на крах авангардистських утопій і формалістичних експериментів. Утопізм, точніше «ідеальні плани» та «всеосяжні проекти», що не спираються на потреби розвитку матеріального життя суспільства, компрометуються на державному рівні.

Рецепт правильного соцреалістичного фільму доволі простий – нейтралізувати його «кінематографічність», зробити медіум непомітним, а послання зрозумілим і «правдивим». Для цього необхідно відновити цілісність персонажа, класицистичну єдність місця дії та часу, «зруйновану» революційним мистецтвом. Подібний перехід означає відмову від авангардистських експериментів із зображенням і монтажем, а також початок домінування класичного наративного/голлівудського кіно.

Дискредитуючи утопічність як явище реакційне Сталін, утім, створює новий утопічний вимір масової радянської культури за допомогою кіно. Бо насправді соціалістичний реалізм, який повинен відображати реальність соціалізму, має до цієї реальності дуже опосередковане відношення. Жити нібито стає веселіше, але не всім та здебільшого на кінематографічних екранах. Репрезентація – підміняє реальність, а образ – факт. Зрештою, соцреалізм не тільки, або ж не так відображає соціалізм, як творить його кінематографічну версію. І якщо соцреалізм стає найважливішою соціальною інституцією сталінізму – інституцією з виробництва соціалізму, то справжньою фабрикою соцреалізму стає кінематограф 1930-х років.

Фільми, створені в цей перехідний час, є унікальними субверсивними роботами, яким доволі часто вдається підважувати та вихолощувати офіційну соцреалістичну матрицю, підриваючи її зсередини. Часто створені прихильниками авангардної естетики, ці фільми, байдуже, що в нових неокласичних культурних декораціях раз-по-раз створюють ефект очуднення, послаблюючи ідеологічну індоктринацію радянської аудиторії. Деяким фільмам вдається це робити безкарно, деякі, не проходять цензуру Сталіна, який особисто переглядав чи не всі прокатні стрічки та був доволі суворим кінокритиком, і на десятки років опиняються на полицях, приречені на забуття.”

Станіслав Мензелевський, куратор проекту, керівник науково-програмного відділу Довженко-Центру.

Програма показів:

6 лютого

“Гармонь” 1934, 56 хв.

Режисер: Ігор Савченко

«Гармонь» вінничанина Ігоря Савченка, вчителя Марлєна Хуцієва та Сергія Параджанова – перша радянська музична комедія, створена на місцевому матеріалі та фольклорі без наслідування західної традиції кіно-оперет. Глядачі та критики прийняли фільм схвально та порівнювали «Гармонь» Савченка із «Землею» Довженка по силі та повноті фільмування духу народної української культури. А от Сталіну «Гармонь»» не сподобалася. Заборонена в 1936 році стрічка Савченка й по сьогодні залишається малодослідженим та маловідомим фільмом. Лише у 2000 році «Гармонь» після тривалої паузи показали на кінофестивалі у Локарно.

13 лютого

“Суворий юнак («Комісар побуту», «Дискобол», «Чарівний комсомолець»)”

1935, 71 хв. Режисер: Абрам Роом

Один із найцікавіших, найзагадковіших та химерних радянських фільмів 1930-х років, створений за кіноп’єсою Юрія Олеші. Філософська драма про кохання та ревнощі в утопічному безкласовому суспільстві майбутнього – зафільмована в декораціях сталінського неокласицизму, які так нагадують «Олімпію» (1936) Лені Ріфеншталь. Заборонений фактично на 30 років, фільм спорадично показували у майстернях ВДІКУ та в рамках ретроспектив, аж поки 1990 року «Суворого юнака» не показали на МКФ у Берліні.

6 березня

“Інтриган («Найсолодший політ»)”

1935, 92 хв. Режисер: Яков Урінов

Жанрова та типова, на перший погляд, схема безконфліктної комедії раннього соцреалізму – з анемічним уявним радянським світом, при пильнішому погляді обертається чимось іншим. На місці фольклорної комедії постають невлучні зоологічні дотепи, а замість простих народних святкувань – кадетські бали поміж псевдоантичних скульптур та сексуальні алюзії. Дивують у стрічці і сюжетне сусідство авіаційної школи та кінного радгоспу, і штучні майже опереткові сюжетні повороти, і навіть те, що прізвище головного героя позичено у виконавця його ролі – маловідомого актора Ніколая Ярочкіна. Цілком імовірно, цю надмірну атиповість стрічки помітили і сталінські цензори. Фільм, що мав вийти в жовтні 1935 року, було знято з екранів зі звинуваченнями в «формалізмі та трюкацтві».

13 березня

“Якось улітку” 1936, 71 хв.

Режисери: Ханан Шмаїн, Іґорь Ільїнскій

Фільм зняли  режисери-вихідці із двох найбільш авангардних театрів Радянського Союзу – Ханан Шмаїн (один із режисерів театру Леся Курбаса «Березіль») та Іґорь Ільїнскій (зірка Театру Мейєрхольда). Сценарій до фільму написали Ільф і Петров. Злободенні теми 1930-х років – підкорення Півночі та автопробіги у фільмі стають тлом для неквапливого комедійного роуд-муві з елементами абсурду та гротескною акторською грою.

20 березня

“Гомони містечко” 

1939, 75 хв.

Режисер: Ніколай Садковіч

Для роботи над стрічкою запросили трьох білорусів: режисера Ніколая Садковіча; автора пісень до стрічки  Боріса Ласкіна, чиї вірші в цьому ж таки 1939 році пролунали в стрічках «Велике життя» і «Трактористи» та стали всесоюзними хітами; а також виконавця однієї з головних ролей – Пьотра Алєйнікова, який зіграв і в обох вищезгаданих фільмах. Сценарій до кінокартини написав режисер Микола Шпиковський, який знявши в Україні три блискучі стрічки («Шкурник», 1929; «Хліб», 1930; «Гегемон», 1931) переїхав до Москви та присвятив себе сценарній справі. У «Гомони містечко» дебютували на кіноекранах Юрій Тимошенко та Юхим Березін, які згодом утворять відомий естрадний дует «Тарапунька і Штепсель».

Початок показів о 19:00

Вхід вільний

Довженко-Центр, Сцена 6

Вул. Васильківська 1 (м. Голосіївська)

Подія у Facebook – https://www.facebook.com/events/534987593689663/

Кіноклуб Довженко-Центру – регулярні серії тематичних кінопоказів, курованих відомими українськими кінознавцями щосереди. Кіноклуб провадить ретроспективи ігрових – OLDSCHOOL та неігрових  – OLDSCHOOL.doc фільмів, а також авторської програми сучасного світового кіно – “Клуб кінокоханців”.