Юне щире бунтівне: «Довгі проводи»

Юне щире бунтівне – нова кінопрограма Довженко-Центру, мультижанрова підбірка, наповнена емоціями, героями та історіями, що звертаються до дитинства, пізнання себе і світу, перехідного віку і дорослішання, такого очікуваного та іноді незграбного.

У другому випуску ми дивимось «Довгі проводи» (1968) Кіри Муратової.

Хлопець Саша, батьки якого давно розлучені, живе з матір’ю. Євгенія Василівна його любить, дбайливо доглядає і виховує. Після літніх канікул юнак повертається від батька, з яким він з’їздив у археологічну експедицію, з твердим наміром перебратися жити до нього. Матір випадково дізнається про плани хлопця і не знаходить собі місця. Вона проводить власне, не дуже етичне, розслідування, щоб зрозуміти, що тягне сина в чужі краї, й намагається різними способами втримати сина.

Підліток у фільмі рухається і говорить ніби через силу, так наче постійно пливе проти течії чи продирається через надмірне нагромадження речей і значень, якими режисерка щедро заповнює кадр, на свободу.

Муратова продовжує тему, розпочату в попередній стрічці «Короткі зустрічі», – про різні моделі існування, осідлу жіночність у фільмі блискуче втілює Зінаіда Шарко. Батька з романтичною професією археолога ми бачимо лише на фотослайдах – в оточенні сина і юних аспіранток. Але фільм фокусується на третій фігурі – підлітку, який повинен вирішити, чи залишитися в світі декоративних рослин, різьблених меблів і довгих світських розмов, чи врешті-решт подорослішати і ризикнути почати власне життя, окреме від матері.

Уже в цьому, ранньому фільмі Муратової, впізнаємо притаманну її героям невротичність діалогів – з повторами і часом екзальтованою жестовою мовою. Фільм був закінчений в 1971 році, але на екрани потрапив лише в 1987, тоді ж отримав призи на Всесоюзному кінофестивалі та на МКФ у Локарно.