Ніжне пристрасне палке: «Пізнаючи білий світ»

Продовжуємо разом досліджувати українську мелодраму в кінопрограмі Ніжне Пристрасне Палке, і у наступному випуску нашої кінопрограми «Пізнаючи білий світ» (1978) Кіри Муратової.

Після заборони фільму «Довгі проводи» (1971) і семи років творчого простою Кіра Муратова залишила Одеську кіностудію й вирушила на Лєнфільм, щоб зняти одну зі своїх найбільш ліричних стрічок про кохання. Цей переломний для творчості режисерки фільм став своєрідною межею між раннім та зрілим етапом її творчості.

Муратова почала працювати над фільмом про кохання та мрії, які «на заводах не виготовлять». В основу сюжету покладена історія любовного трикутника між штукатурницею Любою та двома водіями. Героїня вагається між впевненим екстравертом Михайлом та тихим і надійним Миколою, який запрошує її туди, де найдовші черги.

В образах пересічних радянських пролетарів Муратова відшуковує універсальні душевні хвилювання та цим перетворює майже конвенційну виробничу драму на крихкий театр витіснених трагедій. Подекуди герої фільму навіть виконують одночасно і ролі глядачів. В одній зі сцен Люба з колегами, ніби з бельэтажу, спостерігає з вікна недобудованого будинку за любовною сценою на дальньому плані, де ніби розігрується можливий варіант розвитку її стосунків. Муратовій вдається поєднати, здавалось би, непоєднуване.

Сірість та бруд будівельного майданчика з піднесеною оповіддю Люби про кохання під час масового «комсомольського весілля». Побутові сцени з театральними інтермедіями. Мальовничість візуальних рішень з документальністю кадрів. Вірність соцреалістичним установкам й критику суспільно-політичного устрою. Так, робітники під час «здачі» будинку повторюють словесні й ритуальні форми тогочасного офіційного дискурсу, але все це лише порожні риторичні форми, позбавлені смислового навантаження.

Ця нібито проста мелодраматична історія на тлі стандартного радянського будівництва під музику Валентина Сильвестрова виявляється влучним і тонким документом свого часу – епохи, коли утопія інтимності стає єдиним порятунком від офіціозного фальшу, що заповнив собою публічний простір.

А камертоном до всього дійства стають слова героїні Ніни Русланової про щастя інтимне, особисте, а не колективне: «Найважливіше – це, щоб щастя було справжнім. Його на заводах не виготовлять. Навіть на найкращих конвеєрах. І якщо вам трапилося щастя – покохати, так нічого окрім цього й не потрібно».